Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс
Зовсім поруч з ним хтось тихо промовив:
– Тсс!
Дік поспішив злізти з драбини.
– Хто тут? – прошепотів він.
– Це я, Гріншів, – почувся у відповідь тихий шепіт.
– Що тобі тут потрібно? – запитав Дік.
– За будинком стежать, мастере Шелтон, – відповів Гріншів. – Виявляється, що не тільки ми вартуємо тут; лежачи на стіні, я помітив якихось людей, що блукали в темряві, і чув, як вони пересвистувались.
– Нічого не розумію, – сказав Дік. – Але це досить дивно. Може, це люди сера Деніела?
– Ні, сер, це не його люди, – відповів Гріншів. – Якщо мене не обдурюють мої очі, я бачив у кожного з них на капелюсі білий значок з якимись темними смугами.
– Білий з темними смугами? – перепитав Дік. – Клянусь, не знаю я такого значка. В наших місцях таких значків немає. Але, якщо так, то давай виберемося потихеньку з цього саду, бо тут ми не зможемо захищатися. В будинку, безсумнівно, є люди сера Деніела, а я не маю ніякого бажання потрапити між двох вогнів. Подай сюди драбину; її треба віднести туди, де я взяв.
Вони занесли драбину в конюшню і навпомацки добрались до того місця, де перелізли через стіну.
Кеппер лежав на стіні, там, де раніше лежав Грінщів; він подав руку і витягнув на стіну спочатку одного, а потім другого.
З великою обережністю вони мовчки сплигнули з стіни і не насмілювались порушити мовчанку, аж поки не дійшли до чагарників дроку.
– А тепер, Джоне Кеппер, – сказав Дік, – мчи з усіх сил до Шорбі. Приведи сюди негайно всіх, кого зможеш знайти. Зустрінемося тут. Стривай! Люди, мабуть, розбрелися, і доки ти їх збереш, настане світанок. Тоді краще ми зустрінемось десь в іншому місці, ближче до міста. Ми з Гріншівом залишимося тут стежити за будинком. Поспішай, Джоне Кеппер, і хай допоможуть тобі всі святі! А ми, Гріншіве, – продовжував він, коли Кеппер зник, – давай обійдемо навколо саду. Я хочу подивитись, обдурили тебе твої очі чи ні.
Тримаючись далі від стіни і використовуючи кожний горбик і кожну ямку, вони обійшли сад з двох боків, нікого не помітивши. Третій бік стіни йшов вздовж берега моря, і, щоб близько не підходити до стіни, їм доводилось йти по піску берегом. Хоч приплив ще тільки розпочинався, але прибій був дуже сильний, з кожною хвилею широка смуга піни і води все далі затоплювала рівний берег; Діку і Гріншіву довелося йти по кісточки, а то й до колін в солоній і холодній воді Німецького моря. Раптом на фоні порівняно білої садової стіни з'явилась постать людини, схожа на тінь (такі тіні китайці малюють на фарфорових чашках). Вона подавала обома руками якісь знаки. Враз постать впала на землю, а трохи далі від неї підвелась інша і повторила ті ж самі знаки. Так, наче безмовний пароль, ці знаки обійшли навколо всього обложеного саду.
– Добре вони охороняють, – прошепотів Дік.
– Треба вертатись на сушу, добрий мастере, – сказав Гріншів у відповідь. – Ми стоїмо тут на відкритому місці, погляньте: коли налітають на берег великі хвилі, їм зовсім легко помітити нас на фоні білої піни.
– Ти маєш рацію, – сказав Дік. – Швидше на сушу.
Розділ II
СУТИЧКА В ТЕМРЯВІ
Наскрізь промоклі й закляклі від холоду Дік і Гріншів повернулися в зарості дроку.
– Молю Бога, щоб Кеппер біг якнайшвидше! – сказав Дік. – Я поставлю свічку пресвятій Марії Шорбській, якщо він повернеться не пізніше як за годину.
– А чому ви так поспішаєте, мастере Діку? – запитав Гріншів.
– Як же мені не поспішати, любий друже, – відповів Дік. В цьому будинку живе моя дівчина, яку я люблю; а хто ці люди, що таємно підстерігають її вночі? Напевно, вороги.
Ну, якщо Джон повернеться, ми всиплемо їм перцю, – сказав Гріншів. – Їх тут не більше сорока чоловік – про це можна судити з відстані, на якій стоять один від одного вартові – і вони стоять так далеко один від одного, що наш загін в двадцять чоловік розжене їх, як горобців. А до того ж, мастере Діку, якщо ваша дама вже перебуває в руках сера Деніела, то я думаю, що їй гірше не буде, коли вона потрапить від нього в інші руки. Цікаво, хто ж це за нею полює?
– Я підозрюю лорда Шорбі, – відповів Дік. – Коли з'явилась ці люди?
– Вони прибули, мастере Діку, тільки ви перелізли через стіну, – сказав Гріншів. – Я й хвилини не пролежав на стіні, як раптом помітив першого з тих, що прибули; він обережно повз уздовж стіни.
Останній вогонь погас в маленькому будиночку ще тоді, коли вони брели берегом по коліна у воді; і зараз було важко передбачити, в яку хвилину люди, що причаїлися навколо садової стіни, нападуть на будинок. З двох зол Дік віддавав перевагу меншому.
Краще вже Джоанні залишитися під охороною сера Деніела, ніж потрапити в лапи Шорбі; і Дік твердо вирішив прийти на допомогу обложеним, якщо на будинок зроблять спробу напасти.
Але час летів, а на будинок ніхто не нападав. Через кожні п'ятнадцять хвилин вздовж садової стіни подавалися одні й ті ж знаки, наче їх ватажок хотів упевнитись в пильності своїх підлеглих, розставлених на варті навколо саду; навкруги в околицях і в маленькому будинку панувала мертва тиша.
До Діка потроху почали збиратися люди. Ще не закінчилася ніч, як навколо нього в кущах дроку вже сиділо близько двадцяти чоловік. Розділивши їх на два загони, Дік взяв на себе команду меншим, а командиром більшого загону призначив Гріншіва.
– А тепер, Кіте, – звернувся він до Гріншіва, – веди своїх людей до найближчого рогу садової стіни на березі. Розташуй їх як слід і чекай, доки я не почну нападу з другого боку саду. Я хочу зайти з боку моря і напасти на них звідти, бо там, напевно, знаходиться їх командир. А решта, що знаходиться в інших місцях, розбіжиться; і хай біжать. І запам'ятайте, хлопці, стріляти ні в якому разі не треба: ви можете влучити у своїх товаришів. Покладіться на сталь мечів, якщо ми переможемо, обіцяю дати кожному з вас по золотому, як тільки поверну свій маєток.
З випадкового зборища розбійників, злодіїв, убивць і розорених селян, яких Дакуорт зібрав для виконання своїх мстивих планів, деякі з найбільш хоробрих і досвідчених у військовому ремеслі добровільно пішли разом з Річардом Шелтоном в Шорбі. Але з перших же днів їм набридло цілими днями стежити за діями сера Деніела; це не відповідало їх вдачі, а тому вони останнім часом почали вголос виражати своє незадоволення і погрожували покинути Діка. Дізнавшись, що їх чекає гаряча сутичка, а, можливо, і здобич, вони підбадьорились і стали весело готуватись до битви.
Вони зняли свої довгі плащі; в одних під плащами були зелені куртки, інші були одягнені в міцні шкіряні куртки без рукавів; під шапками більшість з них носила шотландські шапочки, вкриті для захисту залізними пластинками. Загони були озброєні мечами, кинджалами, декількома рогатинами і десятком блискучих алебард. З такою зброєю можна було битися навіть з регулярними військами феодалів. Заховавши луки, сагайдаки та плащі в заростях дроку, обидва загони рішуче попрямували до своїх місць.
Дійшовши з своїм загоном до протилежного боку будинку, Дік розставив своїх шістьох чоловік в одну лінію кроків за двадцять від садової стіни, а сам став за кілька кроків від них попереду. Тоді вони з дружним криком кинулись на ворога.
Вороги, розкидані на великій відстані один від одного і закляклі від холоду, захоплені зненацька, підвелись і стояли розгублено, не знаючи, що робити. Перш ніж вони встигли опам'ятатися і побачити чисельність противника, здалека, з другого кінця саду до них долинув теж крик нападаючих. Впевнені у своїй поразці, вони кинулись тікати.
Таким чином, обидва маленькі загони з ватаги "Чорної стріли" з двох боків підійшли до тієї стіни, що тяглася вздовж берега моря; вороги опинились між двома вогнями; решта ворожих воїнів, рятуючи своє життя, розбіглися в різних напрямках і зникли в темряві ночі.
Незважаючи на це, бій тільки розпочинався. Хоч Дік та його люди й напали на ворога зненацька, його сили були значно менші від сил ворога, якого вони оточили. Тим часом почавсь приплив, берег перетворився у вузеньку смужку землі. І на цьому клаптикові суші між морем і стіною саду в темряві почалась жорстока сутичка не на життя, а на смерть. Важко було передбачити, чиєю перемогою вона закінчиться.
Незнайомці були добре озброєні, вони мовчки кинулись на нападаючих, і скоро бій перетворився на кілька окремих поєдинків. Дік, що перший кинувся в цю безладну битву, захищався одночасно від трьох воїнів. Першого він вбив зразу, але інші два напали на нього з таким запалом, що Дік замалим не відступив під їх натиском. Один з цих двох був величезний на зріст чоловік, майже велетень. Він був озброєний великим мечем і розмахував ним, наче прутиком. Дік, озброєний алебардою, почував себе майже беззахисним від цього довгорукого велетня і його зброї; і якщо б і другий супротивник нападав з таким самим запалом, бідолашний хлопець, безсумнівно, загинув би. Але цей другий супротивник, не такий високий і не такий прудкий у своїх рухах, на мить зупинився, вдивляючись в темряву і прислухаючись до шуму бою.
Велетень продовжував насідати, і Дік відступав перед ним, вичікуючи нагоди, щоб нанести відповідний удар. Раптом лезо величезного меча блиснуло над ним і опустилось; Дік відскочив убік і плигнув уперед, навмання завдаючи ударів своєю алебардою. Пролунав гучний рев, і, перш ніж поранений встиг підняти свій страшний меч, Дік двічі завдав йому ударів алебардою і звалив велетня на землю.
Тепер у Діка залишався тільки один супротивник, з яким він міг битися на рівних умовах. Вони були майже однакові на зріст, і, хоч переслідувач, озброєний мечем і кинджалом, якими він майстерно відбивав удари алебарди, і мав деяку перевагу в зброї, Дік був значно спритніший від нього. Спочатку ні той, ні той не могли домогтися переваги; але старший з супротивників був більш досвідчений і, користуючись запалом молодого, вів його туди, куди хотів. Раптом Дік помітив, що вони пройшли вже весь берег і зараз б'ються по коліна у воді серед хвиль розбурханого моря. Тут вся його спритність була даремна. Дік зрозумів, що зараз перевага на боці ворога і той може зробити з ним все, що захоче; а до того ж він був тепер далеко від своїх людей і бачив, що цей страшний і досвідчений супротивник намагався примусити його відступати далі й далі в море.
Дік зціпив зуби.
