Лілея долини - Бальзак Оноре де

Лілея долини

Оноре де Бальзак

Переклав Анатоль Перепадя в 1991 р.

Передмова до першого видання

У багатьох сценах свого роману автор створював героя, від чийого ймення він провадив оповідь. Прагнучи правдоподібності, письменники вдаються до літературних прийомів, які дозволяють їм надати більшого життя їхнім образам. Так бажання оживити свої творіння приводило найславетніших людей минулого віку до багатослів'я роману в листах — єдиної форми, здатної надавати правдоподібності вигаданій історії. Вживання прийому "Я" дає змогу проникнути в людське серце так само глибоко, як за епістолярного стилю, але не спричиняє такої надмірної довготи. Кожному творові — відповідна форма. Мистецтво романіста в тім і полягає, щоб добре втілити свої ідеї. Клариса Гарлоу1 потребувала докладного листування. Жіль Блаз зажадав "Я"2. Одначе це "Я" не зовсім безпечне для автора. Хоча кількість читачів набагато зросла, розумовий рівень суспільства не піднявся в тій самій пропорції. А тому в питанні, здавалося б, давно розв'язаному, багато хто і зараз виставляє себе на посміховисько, приписуючи авторові ті почуття, якими він наділив своїх героїв; якщо ж ужито прийому "Я",— майже всі несамохіть плутають письменника з оповідачем. "Лілея долини" — найчільніший з тих творів, де автор обрав "Я", аби йти за покрученою течією більш чи менш правдивої історії. Тим-то автор вважає за потрібне заявити, що тут він аж ніяк не виводив самого себе. У нього склалася сувора думка й тверді засади щодо змішування особистих почуттів і почуттів вигаданих. На його думку, ганебний промисел проституції в тисячу разів менш ганебний, ніж продаж за оголошенням деяких почуттів, які ніколи не належать нам цілком. Почуття — добрі чи лихі,— такі бентежні для душі, обарвлюють її своїм кольором, надають свого аромату її думам; звісно, стиль людини, стражденної або поваленої на землю, не схожий на стиль тих, чиє життя минало без пригод. Але між цією оболонкою твору — похмурою чи зворушливою, світською чи благочестивою, веселою чи поважною — і проституюванням найкоштовніших скарбів серця зяє провалля, і переступають його лише нечисті уми. Коли якийсь поет і замахнеться на таке подвійне життя3, хай буде це випадково, а не зумисне, як у Жана Жака Руссо. Автор захоплюється в "Сповіді" письменником, проте людина його жахає. Як насмів Жан Жак, що так пишався своїми почуттями, написати присуд пані де Верен, уміючи так добре боронити самого себе? Накладіть усі корони світу йому на голову,— ангели навік прокленуть цього красномовця, здатного заколоти на вбогому вівтарі Поговору жінку, в котрій поєдналися для нього серце матері і душа коханки — благодіяння, огорнуте звабою першого кохання.

Липень 1835 року

Лілея долини

Панові Ж. Б. Накарові,

членові Королівської академії медичних наук

Любий лікарю, ось один з найретельніше тесаних каменів підмурка, на якому повільно й старанно вимуровується літературна будівля; мені хочеться викарбувати на ньому Ваше ймення: по-перше, щоб подякувати вченому, моєму рятівникові, а по-друге, щоб ушанувати давнього приятеля.

Де Бальзак

=========================

Пані графині Наталі де Манервіль

Скоряюся твоєму бажанню. Жінка, яку ми кохаємо більше, ніж вона кохає нас, має неабияку перевагу: задля неї ми забуваємо про здоровий розум. Ми долаємо неймовірні відстані, проливаємо кров, занапащаємо своє майбутнє, аби тільки не бачити, як супиться її чоло, аби стерти невдоволену гримаску, яка з'являється на її устах при найменшому спротиві. Сьогодні ти поцікавилася моїм минулим. Ось тобі ціла повість про нього. Тільки зваж, Наталі: послухавшись тебе, я вперше порушую свій давній зарік. Але скажи мені: чому ти так насторожуєшся, коли я іноді в найщасливіші хвилини раптом задумаюся? Чому ти так чарівно гніваєшся через, мою мимовільну мовчанку? Чому ти не могла погодитися з дивацтвами моєї вдачі, не докопуючись до їхніх причин? Може, твоє серце обтяжує таємниця і для свого виправдання тобі треба осягти таємницю мого життя? Ну що ж, Наталі, ти розгадала її, і, мабуть, буде ліпше, якщо ти знатимеш геть усе. Атож, над моїм життям витає привид; досить згадали про щось пережите, як він уже оживає, а іноді й сам приходить до мене. Невідступні спомини поховані насподі моєї душі, вони як ті водорості, що за тихої години видніються на дні морському, але в бурю хвилі вергають їх, шматуючи, на пісок. Хоча праця, необхідна, щоб убрати думки в слова, й гамувала ці давні почуття, такі для мене, тільки-но торкнутися, болісні, боюсь, як би моя сповідь не образила тебе. Тоді згадай, як я, під загрозою розриву, послухався тебе, і не карай мене за цей послух. Я хотів би, щоб ці звіряння подвоїли твою ніжність. До вечора.

Фелікс

1. Два дитинства

Чиєму журливому талантові випаде творити найзворушливішу елегію, живу картину муки, судженої юним душам, які в сім'ї натикаються на самі колючки, чиї ніжні пагінці обривають грубі руки, чиї квіти побиває недосвіт якраз тоді, як вони розпускаються? Який поет зобразить страждання дитини, згодованої гірким молоком зненавиди, чия усмішка в'яне на устах під вогнем суворого погляду? Вигадана повість про безталанних діточок, яких топчуть ті, кому самою природою призначено розвивати їхні чуйні серденята, стала б правдивою історією мого підлітства. Кого я міг дошкулити, чий гонор вразити при народженні? Якою тілесною чи духовною вадою накликав я неласку матері? Чому я завдячую свій прихід на світ? Почуттю батьківського обов'язку чи випадкові, а може, саме життя моє було для отця-неньки докором? Питання, питання. Годувати мене віддали мамці на село: родина не згадувала про моє існування цілі три роки; повернувшись до отчого дому, я ріс таким занедбаним, що навіть чужі жаліли мене. І хоч би тобі якесь співчуття чи допомога, щоб підтримати мене після тих перших поневірянь: у дитинстві щастя мені було невідоме, в юності — недоступне. Замість підсобити мені в недолі, брат і обидві сестри розважалися, мордуючи мене. Того неписаного у дітей закону, щоб приховувати від дорослих свої пустощі і, вигороджуючи одне одного, пізнавати почуття честі, для мене не існувало; навпаки, я часто бачив, як мене карають за витівки мого братика, хоча й не смів нарікати на несправедливість. Може, винна тут догідливість, властива навіть дітям, та тільки брат і сестри теж кривдили мене: ще б пак, наша неласкава мати за це їх тільки похвалить. А може, на капості їх поривав нахил до наслідування? Чи бажання похизуватися своєю силою? Або ж брак жалю? Хтозна. Мабуть, через усе це, взяте разом, я не міг звідати утіхи товаришування. Змалку позбавлений любові, я так нікого й не полюбив, хоча природа й дала мені любляче серце! Чи ж чують ангели, як зітхає ніжна душа, коли її брутально топчуть дорослі? Відкинуті почуття в декого вироджуються в ненависть, а в мене вони нагромаджувалися, міцнішали і, вирвавшись на волю, затопили потім усе моє життя. У деяких людей постійні образи вражають нервові волокна, знесмілюючи їх, а несміливість незмінно веде до поступливості, до слабкості. Тимчасом слабкість принижує людину, прищеплює їй щось рабське. Зате в мені постійні знегоди зміцнили волю, загартували її в горні випробувань: хай душа воює з недолею. Як мученики очікують нових тортур, так я завжди очікував нових прикрощів, усім своїм виглядом я показував страдницьку покору, а дитячу жвавість і безпосередність старанно ховав. Тим-то мене вважали за пришелепувату дитину: моя мати, мовляв, у своїх похмурих пророцтвах не помилилася. Усвідомлення людської несправедливості передчасно збудило в мені гордощі — плід роздумів — і не дозволило розвинутися лихим нахилам, яким могло лише сприяти таке виховання. Хоча мати мене й занедбала, я іноді викликав у неї докори сумління; тоді вона говорила про мою освіту і зголошувалася сама вчити мене. Та я думав, як би я натерпівся, спілкуючись з нею щодня, і мене обсипало морозом. Я благословляв свою занедбаність і радів, що можу сидіти сам у садку, пересипатися камінцями, спостерігати за комашками й милуватися небесною блакиттю. Самота розвиває в людині мрійливість, а от свою любов до споглядання я завдячую одній пригоді. Ця пригода покаже вам, які були мої дитячі жалі. Мною опікувалися так мало, що гувернантка часто забувала вкласти мене спати. Якось увечері, любісінько примостившись під фіговим деревом, я дивився з дитинною цікавістю на зірку і, охоплений журними думками, звертався до неї, як до живої істоти. Сестри гуляли й гомоніли оподаль; їхній галас долинав до мене, не порушуючи моїх роздумів. Та ось усе стихло, зайшла ніч. Мати випадково помітила, що мене нема. Щоб уникнути нагінки, грізна панна Кароліна, наша гувернантка, підтвердила материні побоювання: мовляв, я відбився від дому і без її нагляду давно б уже втік, хлопець я не дурний, а потайний і хитрий, серед усіх її вихованців ще не було такого неслуха, як я. Гувернантка вдала, ніби шукає мене, погукала, я озвався; вона підійшла до фігового дерева, бо знала, що я там.

— Ти що тут робиш? — спитала вона.

— Дивлюся на зірку.

— Брешеш, на зірку ти не дивився,— озвалася мати, почувши нашу розмову з балкона,— хіба в твоїх літах цікавляться астрономією?

— Ох пані,— гукнула панна Кароліна,— він покинув відкритим кран від фонтана: вода залила весь сад.

Зчинилася страшенна веремія. Мої сестри любили відкривати й закривати кран, щоб подивитися, як тече вода. Але коли їх раптом окропило снопом бризок, вони розгубилися і втекли, так і не закрутивши крана. В шкоді звинуватили мене, а коли я став запевняти, що я ні при чому, завдали мені брехню й суворо покарали. Але це ще не все: на додаток до лиха взяли на глузи мою любов до зірок, і мати заборонила мені сидіти допізна в саду. Тиранічні заборони дужче загострюють бажання у дітей, ніж у дорослих; дітям тільки те й кортить, чого не вільно, а заказана грушка — солодка. Отож мене часто карали різками за мою зірку. Пожалітися мені не було кому, і я й далі жалівся зірці тією чарівною і наївною мовою, якою дитина висловлює свої перші думки, як колись вона белькотіла перші слова. В дванадцять років у колежі я все ще споглядав її, відчуваючи невимовну розкіш,— такі глибокі сліди залишають враження, здобуті на світанку життя.

Шарль, старший за мене на п'ять років, був такий самий гарнесенький хлопчик, як нині красень чоловік; він був батьків мазунчик, мамин синок, надія родини, а отже, хатній деспот.