Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Він, звичайно, уважно прислухався до розмови, але мовчав; судячи з похмурого виразу його обличчя, він мало цікавився жартами товариша.

Нарешті його погляд, що весь час блукав по подвір'ю і стежив за всіма входами в будинок, впав на маленьку процесію, яка увійшла в головні ворота і навскіс перетинала подвір'я. Попереду йшли дві дами, закутані в пухнасті хутра, за ними дві покоївки і чотири кремезні воїни. Через якусь мить вони зникли в будинку. Дік, прослизнувши крізь юрбу гультяїв з сарая, кинувся вслід за ними. "Вища з цих двох, напевно, леді Бреклі, – подумав він, – а де леді Бреклі, там недалеко і Джоанна".

Біля дверей будинку чотири воїни зупинилися, і тепер обидві дами підіймалися полірованими дубовими сходами тільки в супроводі двох покоївок. Дік йшов за ними. Надворі вже смеркло, і в будинку було зовсім темно. На площадках сходів в залізних оправах горіли яскравим нерівним полум'ям смолоскипи; біля кожних дверей вздовж довгого коридора з гобеленами на стінах світилась лампа. Там, де двері були відчинені, Дік міг бачити завішані дорогоцінними килимами стіни і послані очеретом підлоги, що блищали в світлі камінів.

Вони проминули вже два поверхи; і на кожній площадці нижча на зріст і молодша з двох дам оглядалась, уважно придивляючись до монаха. А Дік ішов, опустивши очі і прибравши благочестивого вигляду, відповідно до свого одягу; він тільки раз поглянув на неї і не знав, що привернув до себе її увагу. На третьому поверсі вони розійшлися: молодша леді продовжувала йти нагору сама, а друга з двома покоївками пішла коридором направо.

Дік швидко наздогнав їх і, притиснувшись до стіни, витяг шию і почав слідкувати очима, куди підуть три жінки. Не обертаючись і не оглядаючись, вони продовжували йти вздовж коридора.

"Ну, тепер зовсім чудово, – подумав Дік. – Тільки б дізнатися, де кімната леді Бреклі. А втім, мені доведеться погано, якщо я не розшукаю для зв'язку з Джоанною пані Хетч".

Раптом йому на плече лягла чиясь рука; Дік підскочив з приглушеним криком і обернувся, щоб зчепитися з ворогом.

Але він зніяковів, побачивши, що ворог, якого він так грубо схопив, виявився маленькою юною леді, одягненою в хутра; Вона теж була дуже вражена і страшенно, перелякана? Вся вона тремтіла від жаху в руках Діка.

– Мадам, – сказав, Дік, відпускаючи її. – Прошу вас тисячу разів пробачити, але я не маю позаду очей і, клянусь небом, я не міг знати, що ви дівчина.

Дівчина все ще дивилась на нього, але вираз переляку на її обличчі поступово змінювався подивом, а подив підозрою. Дік, легко читаючи ці зміни на її обличчі, почав боятися за своє власне життя в цьому ворожому для нього будинку.

– Прекрасна дівчино, – сказав він з удаваною невимушеністю, – дозвольте поцілувати вашу руку в знак того, що ви пробачаєте мені мою грубість, і я піду звідси.

– Ви досить дивний монах, сер, – відповіла юна леді, сміливо і проникливо дивлячись йому в обличчя, – і тепер, коли мій перший подив минув, з кожного слова, сказаного вами, можна судити про те, що ви зовсім не монах. Що ви тут робите? Для чого вам потрібно було робити це святотатство, одягаючи чернечу рясу? Ви прийшли сюди з миром чи війною? І чому ви вистежуєте, мов злодій, леді Бреклі?

– Мадам, – відповів Дік, – в одному я можу запевнити вас: я не злодій. І навіть, якщо я прийшов сюди з війною, що в деякій мірі вірно, я не воюю з гарними дівчатами, тому благаю вас наслідувати мій приклад І дозволити мені піти звідси. А втім, чарівна пані, ви можете крикнути, якщо вам так забажається, крикніть тільки раз І розкажіть про те, що ви тут бачили й чули, і нещасний джентльмен, який стоїть зараз перед вами, буде мертвий. Але мені не хочеться вірити, що ви здатні на таку жорстокість, додав Дік і, ніжно взявши обома руками руку дівчини, з захопленням дивився на неї.

– Значить, ви шпигун… йоркіст? – запитала дівчина.

– Мадам, – відповів він, – я справді йоркіст і в деякому відношенні шпигун. Але те, що привело мене в цей будинок, те, що пробудить жаль і цікавість у вашому доброму серці, не має ніякого відношення ні до Йорка, ні до Ланкастера. Я повністю віддаю своє життя у ваші руки. Я закоханий, моє ім'я…

Але тут раптом молода леді затулила своєю рукою рот Діка, поглянула квапливо на всі боки, і, побачивши, що навколо нікого немає, потягла юнака сходами вгору.

– Мовчіть, – промовила вона, – і йдіть за мною. Говорити будете пізніше.

Спантеличеного до деякої міри Діка дівчина витягла сходами нагору, вони пробігли швидко коридором, і раптом вона штовхнула його в якусь кімнату, освітлену, як і багато інших кімнат, вогнем каміна.

– А тепер, – сказала молода леді, майже силоміць садовлячи його на стілець, – сидіть тут і чекайте моєї милості. Ваше життя і смерть в моїх руках, і я не завагаюсь скористатися своєю владою над вами. Розраховуйте самі на себе. Ви безжалісно викрутили мені руку. Він каже, нібито не знав, що я дівчина! А коли б знав, що я не дівчина, то почав би лякати мене своїм ременем, безсумнівно!

З цими словами вона випурхнула з кімнати, залишивши Діка з широко розкритим від здивування ротом, йому не вірилось, що все це не сниться йому, а відбувається насправді.

– Лякав би її ременем! – повторив він. – Лякав би її моїм ременем! – йому згадався вечір у лісі, перед його очима знову постав Метчем, що лежав, зіщулившись на землі, і чекав удару, згадав його благаючі очі.

В сусідній кімнаті почулася якась метушня. Схоже було на те, що там хтось ходив по кімнаті; потім майже поруч з Діком почулось глибоке зітхання, шарудіння спідниці і знову чиїсь кроки. Це нагадало Дікові про те, в якому він зараз небезпечному становищі. Він підвівся, прислухаючись, і раптом помітив, що килими на стіні заколихалися; хтось відчиняв двері. Раптом портьєри розсунулися і з лампою в руці в кімнату ввійшла Джоанна Седлі.

Вона була вбрана в дорогоцінні темні тканини м'яких відтінків, як і належало одягатись знатним дамам взимку. Волосся її було зібране у вузол і створювало щось подібне до корони. Джоанна, яка здавалась такою маленькою і незграбною в одязі Метчема, зараз була висока, як молода верба, і не йшла, а пливла по підлозі, немов нехтуючи такою нудною справою, як ходіння.

Навіть не здригнувшись, вона підняла лампу і поглянула на молодого монаха.

– Що ви тут робите, добрий брате? – спитала вона. – Ви, безсумнівно, не туди потрапили. Кого вам треба? – і вона поставила лампу на підставку.

– Джоанно, – сказав Дік, але голос зрадив йому. – Джоанно, – почав він знову. – Ти сказала, що любиш мене, і я був настільки дурний, що повірив цьому!

– Діку! вигукнула вона. – Діку!

І на здивування хлопця, ця вродлива висока молода леді зробила крок до нього, оббила руками його шию і обсипала гарячими поцілунками.

– О дурнику! – вигукнула вона. – О дорогий Діку! Якби ти тільки міг себе побачити. Ой леле! – додала вона, відступаючи. – Я все на тобі зіпсувала. Діку! Я стерла з тебе майже всю фарбу. Але не хвилюйся, це можна виправити. А ось чого не можна виправити, Діку, так це мого одруження з лордом Шорбі.

– Невже все вирішено? – запитав хлопець.

– Завтра перед обідом, Діку, в монастирській церкві, – відповіла Джоанна. – Завтра настане нещасливий кінець і для Джона Метчема і для Джоанни Седлі. Сльозами горю не зарадиш. О, якби допомогли сльози, я б виплакала собі очі. Скільки я молилася Богу, але небо глухе до моїх благань. І, любий Діку, добрий Діку, якщо ти силоміць не вирвеш мене з цього будинку, нам лишається тільки поцілуватися і розпрощатися навіки.

– О ні, – сказав Дік, – я не можу розпрощатися з тобою. Я ніколи не вимовлю цього слова. Не треба впадати в розпач. Поки існує життя, Джоанно, існує надія. Я все ж буду надіятись. О, клянусь небом і перемогою! Пам'ятаєш, коли ти була тільки ім'ям для мене, хіба я не пішов за тобою, хіба я не підняв добрих людей, хіба я не поставив на карту своє життя заради тебе? А тепер, коли я побачив тебе такою, як ти є – найпрекраснішою і найвеличнішою дівчиною в Англії – невже ти думаєш, що я відступлюсь від тебе? Якби навіть тут, передо мною, розкинулось глибоке море, я пішов би просто по його хвилях, якби мій шлях до тебе кишів левами, я б розігнав їх, як рудих мишей.

– Ах, – сказала вона сухо, – ти здіймаєш занадто багато галасу через якесь блакитне плаття!

– Ні, Джоанно, – заперечив Дік, – не тільки через плаття. Адже, люба дівчино, я бачив тебе переодягненою. А тепер я сам переодягнений. Скажи відверто, хіба я не здаюсь тобі смішним в цьому блюзнірському вбранні, хіба я не схожий на справжнього блазня?

– Ах, Діку, цей одяг тобі якраз личить! – відповіла вона, посміхаючись.

– Ну, ось бачиш, – промовив він тріумфуюче. – Те ж саме було і з тобою, бідний Метчем, тоді в лісі, їй-Богу, дівчино, з тебе можна було тоді посміятися. Але зараз ти прекрасна!

Так вони розмовляли, тримаючись за руки, обмінюючись посмішками і закоханими поглядами; хвилини здавалися їм секундами. Вони могли б розмовляти так цілу ніч. Але раптом позаду них почулося шарудіння, і вони побачили маленьку леді. Вона приклала палець до губ.

– Боже милий! – скрикнула вона. – Який ви зчинили тут галас! Невже ви не можете говорити більш стримано? А тепер, Джоанно, моя лісова красуне, що ти даси своїй кумасі за те, що вона привела сюди твого коханого?

Замість відповіді Джоанна підбігла до неї і гаряче обняла її.

– А ви, сер, – додала юна леді, – що ви дасте мені?

– Мадам, – сказав Дік, – я б з радістю заплатив вам тією ж монетою.

– Ну, що ж, – сказала леді, – вам дозволяється.

Але Дік, почервонівши, як півонія, тільки поцілував її руку.

– Чим вам не подобається моє обличчя, прекрасний сер? – запитала вона, присідаючи до самої підлоги.

І потім, коли Дік, нарешті, злегка пригорнув її, вона додала:

– Джоанно, твій коханий дуже незграбний, коли ти дивишся на нього, але запевняю тебе, коли ми вперше зустрілися з ним, він був проворнішим. Я вся в синцях, дівчино; можеш мені більш ніколи не вірити, якщо зараз брешу. Я думаю, – додала вона, – ви вже наговорились? Бо я скоро повинна відпустити паладина.

На це обоє заявили, що вони ще не встигли нічого сказати одне одному, що ніч тільки розпочалася і що вони не розлучаться так рано…

– А вечеряти? – запитала юна леді.