Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Жодна стріла не вилетіла з лісу, нікого не знайшли в хащах, міст ніким не охоронявся. Проїхавши його, сер Деніел побачив селян, що боязко виглядали з дверей своїх будиночків.

Раптом один з селян, набравшись духу, вийшов на дорогу і, низько вклонившись, простягнув рицарю якогось листа. Сер Деніел розгорнув його, і обличчя в нього спохмурніло. Ось що він прочитав:

"Підступному й жорстокому джентльмену, серу Деніелу, рицарю.

Тепер я знаю, що ви поводили себе підступно і підло з самого початку. На ваших руках кров мого батька; відмити її вам не вдасться. Настане день, і ви загинете від моєї руки, попереджаю вас в цьому; попереджаю вас далі, що коли ви спробуєте віддати заміж за кого-небудь благородну даму, пані Джоанну Седлі, якій я дав клятву одружитися з нею, цей день настане значно швидше. Перший ваш крок до влаштування її шлюбу буде першим вашим кроком до могили.

Річ. Шелтон"

КНИГА ТРЕТЯ

МІЛОРД ФОКСХЕМ

Розділ І

БУДИНОК НА БЕРЕЗІ

З того часу, як Річард Шелтон вирвався з рук свого опікуна, минуло кілька місяців. Ці місяці були сповнені подій, дуже важливих для Англії. Партія Ланкастерів, яка в той час була на краю загибелі, ще раз підняла голову. Прихильників Йорка розгромили, їх вождь загинув, на полі бою; здавалося, що за цей зовсім короткий період зими ланкастерці повністю взяли гору над своїми ворогами.

Невеличке містечко Шорбі на Тіллі було переповнене ланкастерськими вельможами з навколишніх місць. Прибули сюди й граф Райзінгем з трьома сотнями воїнів, і лорд Шорбі з двома сотнями, і сам сер Деніел, могутній, як і раніше; він знову розбагатів на конфіскації маєтків і земель своїх сусідів. Сер Деніел мешкав у своєму власному будинку на головній вулиці під охороною шести десятків воїнів. Одним словом, відбувся новий переворот.

Був темний січневий вечір, дув пронизливий вітер, мороз все міцнішав, на ранок можна було чекати снігу.

В похмурій корчмі, що стояла в провулку, біля гавані, сиділи три чоловіки; вони пили ель і їли нашвидку приготовану яєчнй. Це були міцні, кремезні люди з обвітреними обличчями, з сильними руками, з сміливими поглядами; і, хоч вони були одягнені в прості селянські плащі, навіть п'яний солдат подумав би двічі, перш ніж відважився б затівати з ними сварку. Недалеко від них перед величезним каміном сидів юнак, майже хлопчик. Він був одягнений теж по-селянському, але з його обличчя легко було судити, що він людина благороднішого походження і в інших обставинах носив би шпагу.

– Ні, – сказав один з чоловіків, що сиділи за столом. – Мені це не подобається. Справа може скінчитися погано. Тут не місце для веселих молодців, їм потрібне чисте поле, густий ліс, якнайменше ворогів; а тут, в цьому місті, яке кишить ворогами, ми замкнені, наче в пастці, і, як на лихо, вранці ще, мабуть, піде сніг.

– А все заради мастера Шелтона, – сказав інший, кивнувши головою в бік хлопця, що сидів перед каміном.

– Я зроблю що завгодно для мастера Шелтона, – заперечив перший, – але потрапити заради нього на шибеницю… о ні, брати, тільки не це!

Відчинилися двері, і в кімнату поспішно увійшов якийсь чоловік і наблизився до юнака, що сидів перед каміном.

– Мастере Шелтон, – сказав він, – сер Деніел вийшов з дому з двома факельниками і чотирма лучниками.

Дік (бо це був наш юний друг) зразу ж охопився.

– Лоулесе, – сказав він, – ти зміниш на варті Джона Кеппера. Гріншіве, ти підеш зі мною. Кеппере, веди нас. На цей раз ми не відстанемо від сера Деніела ні на крок, хоч би він ішов до самого Йорка.

Через хвилину всі вони вже були на темній вулиці, і Кеппер (так звали новоприбулого) показав їм на два факели, що недалеко від них палахкотіли на вітрі.

Місто вже спало, вулиця була порожня, і їм неважко було йти вслід за невеличким загоном, не боячись, що хто-небудь може їх помітити. Два факельники йшли попереду, за ними йшла людина в довгому плащі, що розвівався на вітрі; ззаду йшли чотири воїни, тримаючи луки напоготові. Загін швидко пробирався заплутаними провулками до берега.

– Він кожної ночі ходить в цьому напрямку?

– Третю ніч підряд, мастере Шелтон, – відповів Кеппер, – і кожної ночі в цей самий час і завжди з тією ж маленькою групою охорони. Схоже на те, що він бажає зробити з цього таємницю.

Сер Деніел і шестеро його супутників вийшли вже на околицю міста. Шорбі було неукріпленим містом, і, хоч ланкастерські лорди, що жили тут, і тримали посилену охорону на головних вулицях, все ж можна було легко ніким не поміченим увійти або вийти з нього маленькими провулками або ж навіть відкритим полем.

Провулок, яким ішов сер Деніел, раптом закінчився. Спереду в нерівному світлі смолоскипів видніла дюна, а збоку долинав шум морського прибою. В цій частині міста не було ні вартових, ні вогнів.

Дік і його обидва супутники підійшли трохи ближче. Будинків тут уже не було, і звідси було краще спостерігати. Вони побачили смолоскип, що рухався в напрямку загону сера Деніела.

Ага, – сказав Дік, – тут пахне зрадою.

Тим часом сер Деніел зупинився. Смолоскипи встромили в пісок, а люди лягли поруч, наче вони чекали, що сюди має прибути ще хтось.

Ті, на кого вони чекали, швидко наближалися, їх було тільки чотири чоловіки: два лучники, слуга із смолоскипом і одягнений в плащ джентльмен.

– Це ви, мілорде?! – крикнув сер Деніел.

– Так, це справді я, і якщо будь-коли рицар і дотримував свого слова, то цей рицар – я, – відповів ватажок другого загону.

– Хто б ще інший з тих, що ходять на поєдинок з велетнями, чарівниками або язичниками, зважився б боротися з цією лютою холоднечею?

– Мілорде, – відповів сер Деніел, – красуня буде ще більш вам вдячна за це, не сумнівайтеся. А чи не вирушити нам зразу ж в дорогу? Бо чим швидше ви побачите мій товар, тим швидше ми обидва повернемося додому.

– Але чому ви тримаєте Джоанну тут, добрий рицарю? – запитав незнайомець. – Якщо вона така молода, така прекрасна і така багата, чому ви не виховуєте її серед ровесниць? Ви швидше віддали б її вигідно заміж, і вам не доводилось би відморожувати собі пальців і наражати своє життя на небезпеку, ходячи тут в темряві в таку несприятливу для прогулянок погоду.

– Я вже раз говорив вам, мілорде, – відповів сер Деніел, – що я оберігаю тільки себе, а не її. І я не маю наміру пояснювати вам, в чому тут справа. Додам тільки, якщо вам так вже надокучив ваш старий приятель Деніел Бреклі, то розголосіть всюди, що ви збираєтесь одружитись з Джоанною Седлі, і, даю вам слово, ви швидко звільнитесь від нього. Ви знайдете його простромленого стрілою.

Розмовляючи, обидва джентльмени поквапливо йшли через дюну; перед ними несли три смолоскипи, полум'я яких, колихаючись від поривів вітру, розсипало хмари диму й іскор; позаду них крокували шість лучників.

Дік ішов слідом за ними. Він, звичайно, не чув жодного слова з розмови двох джентльменів, але впізнав у незнайомцеві самого старого лорда Шорбі, про поведінку якого ходила недобра слава. Навіть сер Деніел привселюдно не раз гудив його.

Раптом вони вийшли на берег. В повітрі запахло морем; шум прибою посилився; тут, у великому саду, обнесеному стіною, разом з іншими прибудовами, стояв маленький двоповерховий будинок.

Факельник, що йшов попереду, відімкнув у стіні двері і, впустивши всю групу в сад, знову замкнув її зсередини.

Дік і його товариші були, таким чином, позбавлені можливості далі переслідувати сера Деніела; звичайно, вони могли перелізти через стіну, але боялись потрапити у пастку.

Вони сховались у заростях дроку і стали чекати. Червоне полум'я смолоскипів за стіною весь час пересувалося з одного місця в друге, – очевидно, факельники пильно охороняли сад.

Хвилин через дванадцять вся група людей вийшла з саду; вишукано розпрощавшись, сер Деніел і барон розійшлися по домівках в різних напрямках, кожний своїм почтом і своїми факельниками.

Як тільки вітер заглушив їх останні кроки, Дік схопився на ноги, тіло його здерев'яніло і боліло від холоду.

– Кеппере, підсадиш мене на стіну, – сказав він. Вони підійшли до стіни; Кеппер нагнувся, Дік став йому на плечі і заліз на карниз стіни.

– А тепер, Гріншіве, – прошепотів Дік, – лізь за мною. Ляж на стіні плазом, щоб тебе не помітили, і будь напоготові. Подаси мені руку, якщо мене викриють і мені доведеться тікати.

З цими словами він плигнув у сад. Було темно, як у могилі, в будинку жодного вогню.

В голих чагарниках пронизливо свистів вітер, прибій з гуркотом обрушувався на берег. До його слуху не долинало жодного звуку. Дік обережно просувався вперед, спотикаючись в кущах, намацуючи шлях руками. Раптом у нього під ногами захрустів гравій, і він зрозумів, що, нарешті, вибрався на алею.

Тут він зупинився, вийняв з-під свого довгого плаща арбалет, наготовив стрілу, а потім рішуче і впевнено рушив уперед. Алея привела його прямо до купки будівель.

Всі будівлі були дуже старі, вікна будинку прикривались старезними віконницями, стайня була порожня і відчинена навстіж. У клуні ні віхтика сіна, в житниці – ні зернини. Можна було подумати, що тут вже давно ніхто не живе, але Дік не хотів цьому вірити. Він продовжував свій огляд, заходив у всі служби, намагався відчинити кожне вікно. Так він обійшов навколо і вийшов на той бік будинку, який був обернений до моря. Поглянувши вгору, він побачив в одному з вікон на другому поверсі ледве помітне світло.

Дік трохи відійшов, сподіваючись побачити хоч рух тіні на стіні кімнати. І раптом згадав, що в конюшні йому під руку потрапила драбина; він побіг в конюшню і приніс драбину. Драбина була дуже коротка, але, стоячи на її верхньому щаблі, він міг дістати руками залізних грат, що закривали вікно; вхопившись руками за грати, Дік підтягся на руках і заглянув у вікно.

В кімнаті знаходились дві жінки; в одній з них він зразу впізнав пані Хетч; друга – висока, красива, поважна молода леді, одягнена в довгу вишиту сукню – невже це Джоанна Седлі? Невже це його лісовий товариш Джон, якого він збирався відлупцювати ременем?

Дуже вражений Дік знову спустився на верхній щабель драбини. Він ще ніколи не думав про свою кохану, як про якусь прекрасну благородну істоту; раптом він відчув невпевненість в тому, чи зможе вона його кохати. Але він не мав часу роздумувати.