Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Він вирішив якнайшвидше закінчити цю боротьбу; і коли хвиля відкотилася, оголивши на якусь мить дно, він кинувся вперед, вибив алебардою меч з рук ворога і вчепився йому в горло. Той рухнув навзнаки, і Дік впав на нього зверху; стрімка хвиля покрила переможеного водою.

Поки той лежав під водою, Дік вихопив у нього з рук кинджал і піднявся, пишаючись своєю перемогою.

– Здавайтесь! – сказав він. – Я дарую вам життя.

– Я здаюсь вам, – відповів той, зводячись на коліна. – Ви б'єтесь, як і всі молоді люди, невміло й необдумано; але клянусь святими, ви б'єтесь хоробро.

Дік вийшов на берег. Нічний бій все ще продовжувався, і все ще не можна було сказати, на чиєму боці буде перемога; в шумі прибою було чути, як сталь з дзвоном вдаряється об сталь, як стогнуть поранені.

– Відведіть мене до вашого командира, юначе, – сказав рицар. – Час кінчати цю різню.

– Сер, – відповів Дік, – ці хоробрі молодці мають тільки одного командира, і нещасний джентльмен, що зараз розмовляє з вами, і є командир.

– Тоді покличте своїх псів, а я накажу своїм слугам зупинитися.

В голосі і поводженні його недавнього супротивника відчувалося стільки благородства, що Дік зразу ж перестав боятися можливої зради.

– Киньте зброю, молодці! – крикнув незнайомий рицар. – Я здався, і мені обіцяли життя.

Незнайомець сказав ці слова таким владним голосом, що шум і безладдя припинилися майже зразу.

– Лоулесе! – крикнув Дік. – Ти живий?

– Як і завжди, – крикнув Лоулес у відповідь, – цілий і неушкоджений.

– Засвіти ліхтар, – наказав Дік.

– Хіба тут немає сера Деніела? – запитав рицар.

– Сера Деніела? – перепитав Дік. – Клянусь розп'яттям, я б не хотів, щоб він був тут. Якби він був тут, мені б не зносити моєї голови.

– Вам не зносити голови, прекрасний сер? – запитав рицар. – Як? Хіба ви не прихильник сера Деніела? Клянусь, я нічогісінько не розумію. Чому ж в такому разі ви напали на мене? Навіщо ж нам тоді було сваритися, мій юний і такий запальний друже? З якою метою? І, щоб усе, нарешті, стало ясним, назвіть мені ім'я того шановного джентльмена, якому я здався.

Але перш ніж Дік устиг відповісти, в темряві зовсім поруч з ними пролунав чийсь голос. Дік помітив, що у новоприбулого на капелюсі білий з чорними смужками значок і що він звертався до переможеного рицаря з особливою пошаною.

– Мілорде, – сказав він, – якщо ці джентльмени – вороги сера Деніела, то справді, дуже жаль, що ми вступили з ними в бій; але буде в десять разів гірше і для нас і для них, коли ми будемо гаятися тут. Сторожа в будинку – якщо вона не мертва і не глуха – безсумнівно, чула, як ми вбивали один одного в цій сутичці, і, напевно, дасть знати про це в місто. Коли ми негайно ж не підемо звідси, нам з вами доведеться битися з новим ворогом.

– Хокслі має рацію, – сказав лорд. – Як ви думаєте, сер? Куди ми повинні зараз іти?

– О ні, мілорде, – сказав Дік. – Йдіть, куди хочете. Я починаю думати, що ми могли б стати друзями, і, якщо я розпочав наше знайомство не досить ввічливо, мені дуже не хотілося б, щоб воно так і продовжувалося. Давайте розстанемося, мілорде, потиснувши один одному руку, а в призначену вами годину і в призначеному вами місці зустрінемося знову і про все домовимось.

– Ви занадто довірливий, хлопче, – сказав рицар. – Але на цей раз ви не помилилися. Я зустрінусь з вами на світанку біля хреста святої Нареченої. А тепер ходімо.

Незнайомці зникли в темряві з великою поспішністю, яка здалася Дікові підозрілою. В той час, як розбійники приступили до звичайного для них заняття – грабунку забитих, Дік ще раз обійшов навколо садової стіни, щоб поглянути на фасад будинку. Він помітив, що в маленькому віконці на горищі горить світло; це світло, очевидно, було добре видно в задні вікна міського будинку сера Деніела. Дік не сумнівався в тому, що це і був той сигнал, якого так боявся Хокслі, і що незабаром з'являться воїни танстольського рицаря.

Він приклав вухо до землі, і йому здавалося, що від міста доноситься приглушений тупіт копит. Дік повертався на берег, поспішаючи; але робота вже була закінчена; останній забитий був обеззброєний і роздягнений догола, чотири розбійники вже тягли труп у воду, щоб довірити його хвилям моря.

А через декілька хвилин, коли з найближчих провулків Шорбі вилетіли галопом, поспішно шикуючись в бойовий порядок, близько сорока вершників, на околицях будиночка біля моря було вже пусто і панувала мертва тиша.

В той час Дік з своїми людьми вже повернувся в корчму "Козел і волинка", щоб поспати там хоч декілька годин перед призначеним ранковим побаченням.

Розділ III

ХРЕСТ СВЯТОЇ НАРЕЧЕНОЇ

Хрест святої Нареченої стояв недалеко від Шорбі, скраю Танстольського лісу. В цьому місці сходилися дві дороги: одна йшла через ліс з Холівуда, а друга, та, якою минулого літа в паніці втікали рештки розгромленої армії ланкастерців, вела з Райзінгема. Тут обидві дороги зливалися в одну і йшли далі разом через гірку до Шорбі. А трохи вбік від того місця, де вони сходились, здіймався невеликий пагорб, на вершині якого стояв старезний, потемнілий і зруйнований негодою хрест.

Сюди й прибув близько сьомої години ранку Дік. Було холодно, як і раніше; земля переливалась сріблом ранкового інею і здавалась сивою, а на сході пурпуровими і жовтогарячими фарбами починав пробуджуватись день.

Дік присів на східці під хрестом, старанно закутався в свій плащ і уважно оглянув усе навколо. Йому не довелося довго чекати. На дорозі, що вела з Холівуда, з'явився джентльмен в дуже багатих блискучих латах, поверх яких була накинута мантія з найрідкісніших хутер; він їхав кроком на прекрасному коні. За ним, метрів за двадцять, рухався загін вершників, озброєних списами; але вони зупинились, побачивши хрест, а джентльмен в мантії продовжував їхати далі один.

Його забрало було підняте і відкривало владне, сповнене гідності обличчя, якому відповідало багатство його вбрання і зброї. В деякому замішанні Дік підвівся і пішов назустріч своєму полоненому.

– Дякую вам, мілорде, за вашу точність, – сказав він, низько вклоняючись. – Чи не бажає ваша світлість зійти на землю?

– Ви тут самий, юначе? – запитав джентльмен.

– Я не такий наївний, – відповів Дік, – і, якщо вже бути відвертим з вашою світлістю, то ліс по обидва боки від цього хреста переповнений моїми чесними молодцями, що лежать там із зброєю напоготові.

– Ви поступили розумно, – сказав лорд. – Я дуже радий цьому, бо вчора ввечері ви бились так нерозумно, немов якийсь дикий сарацин[10], а не досвідчений християнський воїн. Але не мені висловлювати своє незадоволення: ви ж перемогли мене.

– Я переміг вас, мілорде, лише тому, що ви впали, – сказав Дік у відповідь, – і якщо б мені не допомогли хвилі, я, напевно, загинув би. Ось на моєму тілі ще зовсім свіжі сліди вашого ножа. І зрештою, мілорде, я думаю, що в мене були однакові шанси загинути чи перемогти в цій маленькій сліпій сутичці на березі моря.

– Ви досить скромний, коли так зневажливо ставитесь до своєї перемоги, – зауважив незнайомець.

– О ні, мілорде, я не скромний, – відповів Дік. – У рівній боротьбі я не переміг би вас. Але тепер, коли в світлі перших променів сонця я бачу, який відважний рицар здався мені завдяки долі, темряві й прибою моря і як легко поєдинок міг закінчитись зовсім інакше, особливо для воїна, такого недосвідченого й незграбного, як я, – не дивуйтесь, мілорде, що я трохи збентежений своєю перемогою.

– Мені подобаються ваші слова, – сказав незнайомець. – Ваше ім'я?

– Моє ім'я, якщо вам завгодно знати його, Шелтон, – відповів Дік.

– А мене називають лордом Фоксхемом, – сказав рицар.

– Значить, мілорде, ви є опікуном найвродливішої дівчини в Англії, – сказав Дік. – І тепер я знаю, який мені взяти викуп за ваше життя і життя ваших слуг, що були взяті в полон на березі моря. Я звертаюсь, мілорде, до вашої великодушності і милосердя, віддайте мені руку моєї прекрасної дами, Джоанни Седлі, а я поверну вам та вашим слугам волю, і, якщо ви захочете взяти, мою вдячність і відданість до самої смерті.

– А хіба ви не вихованець сера Деніела? – запитав лорд Фоксхем. – Я, здається, десь чув, що ви його вихованець, якщо ви син того самого Гаррі Шелтона?

– Ви не бажаєте, мілорде, злізти з коня? Я охоче розповім вам, хто я, як я живу і чому я такий сміливий у своїх вимогах до вас. Благаю вас, мілорде, присісти на цих східцях і вислухати мене до кінця. Я здаюся на ваш милостивий суд.

З цими словами Дік простягнув руку і допоміг лордові Фоксхему злізти з коня; він привів лорда на пагорб до хреста, посадив його на тому місці, де недавно сидів сам і, стоячи з повагою перед своїм благородним полоненим, розповів йому про своє життя з дитинства до вчорашнього дня.

Лорд Фокрхем уважно слухав його і, коли Дік закінчив, сказав:

– Мастере Шелтон, ви одночасно і найщасливіший і найбільш нещасливий молодий джентльмен у всьому світі; але щастя, яке ви мали, ви заслужили, а на нещастя ви ні в якому разі не заслуговуєте. Не падайте духом, бо в моїй особі ви здобули друга, який має владу і може допомогти вам. Хоч людині вашого походження і не личить водитися з розбійниками, але я змушений визнати, що ви хоробрий і благородний, дуже небезпечний під час бою, ввічливий під час миру, ви – молода людина з прекрасною вдачею і щирою душею. Що торкається ваших володінь, то ви їх не побачите до Нового перевороту. Доки влада в руках Ланкастерів, сер Деніел буде користуватися ними, як своїми власними. З моєю вихованкою зовсім інша справа: я обіцяв її раніше одному джентльмену, моєму родичеві на прізвище Хемлі; обіцянка дана йому вже давно…

– О мілорде, а тим часом сер Деніел пообіцяв її мілордові Шорбі, – перебив Дік. – І, хоч його обіцянка дана зовсім недавно, у нього більше шансів виконати її негайно.

– Ваша правда, – сказав лорд. – Але, приймаючи до уваги те, що я ваш полонений і моє життя, за певних умов, у ваших руках, а більше за все те, що дівчина, на нещастя, знаходиться в чужих руках, я даю вам свою згоду. Допоможіть мені з вашими добрими хлопцями…

– Мілорде! – вигукнув Дік. – Адже ж це ті самі розбійники, за знайомство з якими ви осуджували мене.

– Хто б вони не були, все одно, але вони вміють битися, – відповів лорд Фоксхем. – Допоможіть мені, і, якщо нам з вами пощастить відбити цю дівчину, клянусь вам своєю рицарською честю, вона одружиться з вами!

Дік став на коліна перед своїм полоненим, але той, легко зіскочивши з підніжки хреста, підняв його і обняв, як сина.

– Оскільки ви маєте одружитись із Джоанною, – сказав він, – ми повинні бути друзями.

Розділ IV

"ДОБРА НАДІЯ"

Через годину Дік знову сидів у таверні "Козел і волинка" за сніданком і вислухував повідомлення своїх гінців і вартових.