Час погорди - Сапковський Анджей

Десь на болотах кряче налякана качка.

Нікого. На греблі немає нікого. Ніхто мене не переслідує. Це була мара, кошмар. Спогад про Цинтру. Це мені тільки здавалося.

У далині світилось. Ліхтар. Або вогонь. Це ферма. Гірундум. Вже близько. Ще тільки одне зусилля…

Блискавиця. Одна, друга, третя. Без грому. Вітер раптом затих. Кінь ірже, мотає головою і стає дибки.

На чорному небі з'являється молочна, швидко ясніючи смуга, що звивається як вуж. Вітер знову вдаряє у вербу, піднімає з греблі опале листя і зжухлу траву.

Далекі вогні зникають. Тоне і розмивається у повені мільярда блакитних вогників, якими раптом поблискує і пломеніє все болото. Кінь пирхає, ірже, шаліє по греблі, Цирі з натугою втримується в сідлі.

У стежі, що синіє небом, з'являються невиразні, кошмарні тіні вершників. Вони щораз ближчі, їх видно щораз виразніще. Дудять буйволячі роги і пошарпані прапорці на шоломах, з-під шоломів біліються трупні маски. Вершники сидіять на скелетах коней, вкритих шматками попон. Шалений вітер виє серед верб, клинки блискавиць безперерви розтинають чорне небо. Вітер заходиться щораз голосніше. Ні, це не вітер. Це упирячий спів.

Кошмарна кавалькада закричала, кинулась просто на неї. Копита відьомських коней спінюють світіння блідих вогників, що висять над болотами. На чолі кавалькади галопує Король Гону. Іржавий шишак[15] колишеться над маскою трупа, що зяє дірами очниць, у яких пломеніє синій вогонь. Розвивається пошарпаний плащ. У покритий іржою нагрудник гуркоче намисто, порожнє як старе бадилля. Колись в ньому були дорогі каміння. Але випали під час дикої гонитви небом. І стали зорями…

Це неправда! Цього немає! Це кошмар, це морок, це омана! Це мені тільки здається!

Король Гонитви зупиняє румака-кістяка, вибухає диким, страшним сміхом.

Дитя Старшої Крові! Ти належиш нам! Ти наша! Долучись до свити, долучись до нашої Гонитви! Будемо гнати, гнати аж до кінця, аж до вічності, аж до кінця існування! Ти наша, зоре ока доня Хаосу! Приєднайся, пізнай радість Гонитви! Ти наша, ти є однією з нас! Твоє місце серед нас!

— Ні! – закричала. – Йдіть геть! Ви трупи!

Король Гонитви засміявся, ляскаючи прогнилими зубами над заіржавілим коміром лат. Горять синім очниці трупної маски.

Так, ми трупи. Але це ти смертна.

Цирі притислась до кінської шиї. Не мусила підганяти коня. Відчуваючи за собою відьом, що оточували її, вершниця гнала греблеє у карколомному чвалі.

**********

Берні Ховмаєр, низовик, фермер з Гірундума, задер кучеряву голову, вслухаючись у далеке відлуння грому.

— Небезпечна річ – промовив – така буря без дощу. Гупне десь перун, і готова пожежа…

— Придалось би трохи дощу – зітхнув Жовтець, докручуючи болти лютні – бо повітря таке, що ножем можна кроїти… Сорочка клеїться до хребта, комарі допікають… Але напевно це десь розійдеться. Буря кружляла, кружляла, але від якогось часу блискає десь на півночі. Певно, над морем.

— Б'є у Танедд – підтвердив низовик. – Це найвище місце у околиці. Та вежа на острові, Tor Lara, холерно притягує блискавиці. У час добрячої негоди виглядає так, ніби стоїть у вогні. Аж диво бере, що не розпадається…

— Це магія – переконано заявив трубадур. – Все на Танедді є магічним, навіть сама скеля. А чародії не лякаються громовиць. Що я кажу! Чи ти знаєш, Берні, що вони уміють ловити блискавки?

— А, вже! Брешеш, Жовтцю.

— Нехай мене грім… — поет замовк, неспокійно подивився на небо. – Нехай мене качка копне, якщо брешу. Скажу тобі, Гофмаєре, магіки ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Гаразд, той, якого убили на Содденському Пагорбі, якось злапав громовицю на моїх очах. Взяв довжелезний шматок дроту, один кінець вчепив на верхівку своєї вежі, а другий…

— Другий кінець дроту слід вкласти у пляшку – раптом запищав син Хофмаєра, що крутився ганком, крихітний низовик з густою і кучерявою як бараняче руно, чуприною. – У скляну посудину, таку, в якій тато робить вино. Перун дротом піде до посудини…

— До дому, Франкліне[16]! – закричав фермер – До ліжка, спати, але вже! Вже північ, а зранку треба працювати! А нехай я тільки побачу, як ти під час бурі коло посудин, або дротів мудруєш, буде ременеві робота! Дві неділі на дупу не сядеш! Петуніє, візьми його звідси! А нам ще пива принеси!

— Вистачить вам – гнівно сказала Петунія Гофмаєр, забираючи сина з ґанку. – Вже досить налигались.

— Не каркай. Ти тільки виглядаєш, чи відьмак повернувся. Годиться почастувати гостя.

— Коли відьмак повернеться, принесу. Для нього.

— Ох, скупа баба – буркнув Гофмаєр, але так, щоб жінка не почула. – Вся її родина, Бібервельдти з Лякі, то всі до одного скнара на скнарі, і на скнарі їздять… А відьмака щось довго не видно. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Ти бачив, як він з вечора дивився на дівчинку, на Циню і Тангерінку, коли вони грались на подвір'ї? Дивний мав погляд. А тепер… Я неможу позбутися враження, що він пішов, щоб побути сам. А прийняв від мене запрошення на постій тому, що моя ферма на узбіччі, далеко від ніших. Ти його ліпше знаєш, Жовтцю, скажи…

— Знаю його? – поет убив комара на шиї, забрязкав на лютні, дивлячись на чорні тіні верб над ставом. – Ні, Берні. Не знаю. Думаю, що ніхто його не знає. Але щось з ним робиться, я це бачу. От для чого він приїхав сюди, до Гірундуму? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли я вчора запропонував йому спільну поїздку до Горс Велену, звідки видно Танедд, відмовився не роздумуючи. Що його тут тримає? Ви дали йому якусь прибуткову роботу?

— Де там – буркнув низовик. — Я тобі щиро скажу, взагалі не вірю, щоб тут справді була якась потвора. Ту дитину, що потонула у ставку, міг корч схопити. Але всі одразу в крик, що це утопець, чи кікімора, і що треба викликати відьмака… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі лазить болотами, вдень спить, або мовчки сидить, як дідух, дивиться на дітей, на дім… Дивно. Сказав би, незвичайно.

— Добре сказав.

Блиснула блискавиця, освітлюючи обійстя і споруди ферми. На момент освітились білі руїни ельфійського палацика на кінці греблі. За мить над садами розлягся гуркіт грому. Зірвався раптовий вітер, дерева і очерет над ставом зашуміли і пригнулися, плесо води побігло брижами і стало матовим, наїжачилось піднятим сторчма листям латаття.

— Одначе до нас йде буря – фермер поглянув у небо. – Може її магіки чарами відігнали від острова? Їх понад двісті з'їхалось на Танедд… Як думаєш, Жовтцю, про що вони будуть там радитись, на тому їхньому з'їзді? З того буде щось добре?

— Для нас? Сумніваюсь – трубадур потягнув великим пальцем руки струнами лютні. – Зазвичай ці з'їзди – показ мод, плітки, привід для пересудів і внутрішньої боротьби. Колотнеча про те, чи робити магію доступною, чи елітаризувати її. Сварки між тими, які служать королям і тими, які воліють здалеку впливати на королів…

— Ха – промовив Берні Гофмаєр. – Щось мені здається, що під час того з'їзду на Танедді буде гуркотіти і гриміти не гірше, аніж під час бурі.

— Можливо. Але як це стосується нас?

— Тебе ні – похмуро сказав низовик. – Бо одне це бренькати і співати на лютні. Дивишся на довколишній світ і бачиш тільки рими і ноти. А нам тут останнього тижня двічі кінні капусту і ріпу потоптали копитами. Військо переслідує Білок, Білки тікають і ховаються, а одним і другим дорога випадає через нашу капусту…

— Не час шкодувати капусти, коли ліс горить – вирік поет.

— Ти, Жовтцю – Берні Гофмаєр дивився на нього криво – як щось скажеш, то не відомо, плакати, сміятись чи у сраку тебе копнути. Я серйозно кажу! І кажу тобі те, що настали паскудні часи. Біля шляхів палі, шибениці, на галявинах і по канавах трупи, мать, цей край мусив виглядати так хіба що за часів Фальки. І як тут жити? Вдень приїздять люди короля і погрожують, що за допомогу Білкам візьмуть нас у лещата. А вночі з'являються ельфи і спробуй їм відмовити у допомозі! Одразу поетично обіцяють, що ми побачимо, як ніч набуває червоного обличчя. Такі поетичні, що блювати хочеться. І так ми опинились між двох вогнів…

— Ти сподіваєшся, що з'їзд чародіїв щось змінить?

— Я сподіваюсь. Сам сказав, що серед магіків чубляться дві партії. Колись у давнину вже бувало, що чародії вгамовували королів, клали край війнам і бунтам. Саме магіки замирились з Нільфгаардом три роки тому. То може і зараз…

Берні Гофмаєр замовк, нашорошив вуха. Жовтець притримав долонею струни, що дзвеніли.

З мороку над греблею вилинув відьмак. Йшов повільно у бік будинку. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був вже блія них, на ґанку.

— Ну і як, Геральте? – запитав Жовтець, щоб перервати незручну мовчанку. – Ти вистежив почвару?

— Ні. Це не ніч для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Я втомлений, Жовтцю.

— Сідай, віддихайся.

— Я не розумію.

— Справді – пробурмотів низовик, дивлячись в небо і прислухаючись. – Неспокійна ніч, щось недобре висить у повітрі… Худоба тлумиться в оборі… А в тому вихорі чути крики…

— Дика Гонитва – сказав тихо відьмак. – Добре позамикайте віконниці, пане Гофмаєре.

— Дика Гонитва? – вжахнувся Берні. – Відьми?

— Не бійся. Високо пройде. Літом завжди проходить високо. Але діти можуть прокинутись, Гонитва приносить нічні жахіття. Краще закрити віконниці.

— Дика гонитва – сказав Жовтець, неспокійно зиркаючи вгору – провіщує війну.

— Дурниця. Пересуд.

— Якби ж то! Незадовго до нільфгаардської атаки на Цинтру…

— Тихо! – відьмак обірвав його жестом, раптом випростався, втупившись у темряву.

— Що це…

— Вершники.

— Трясця – просичав Гофмаєр, зриваючись з лави. – Вночі це можуть бути тільки Scoia'tael...

— Один кінь – перебив його відьмак, беручи з лави меча. – Один справжній кінь. Решта – відьми з Гонитви… Холера, неможливо… Влітку?

Жовтець теж підвівся, але йому було соромно втікати, бо ані Геральт, ані Берні не опустились до втечі. Відьмак видобув меча і побіг у напрямку греблі, низовик без вагань поспішив за ним, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив галопуючий кінь. А за конем слідувало щось нечітке, щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.

Відьмак крикнув, занісши меча. Вершник помітив його, пришвидшив галоп, озирнувся.