Час погорди - Сапковський Анджей

І тепер нам в цьому сама зізнається. Ну, адептко, чекаю.

— Що?— зморщилась Цирі.

Жінка стисла вузькі губи, поправила манжети рукавичок.

— В кого ти вкрала камуфлюючого амулета? А може, хтось його тобі дав?

— Що?

— Не випробовуй мого терпіння, адептко. Твоє ім'я, клас, ім'я виховательки. Швидко!

— Що?

— Вдаєш дурепу, адептко? Ім'я! Як тебе звуть?

Цирі стисла зуби, а її очі запалали зеленим жаром.

— Анна Інгеборга Клопшток – нагло процідила вона.

Жінка піднесла руку і Цирі одразу зрозуміла всю величину своєї помилки. Єнніфер тільки раз, втомлена її довгим ниттям, продемонструвала їй, як діють паралізуючі чари. Враження було винятково паскудним. Тепер було так само.

Фабіо глухо крикнув і кинувся в її бік, але друга жінка, та світловолоса, схопила його за комір і стримала на місці. Хлопець борсався, але руки жінки були немов із заліза. Цирі не могла навіть здригнутись. Мала враженн, що поволі вростає у землю. Темноволоса нахилилась і втупила в неї блискучі очі.

— Я не є прихильницею тілесних покарань – сказала вона льодяним тоном, знову поправляючи манжети рукавичок. – Але я постараюсь, щоб тобі дали березової каші. Не за непослух, не за крадіжку амулету і не за прогул. Не за те, що носиш недозволене вбрання, зо ходиш з хлопцем і розмовляєш з ним про справи, про які заборонено тобі говорити. Будеш бита за те, що не зуміла розпізнати архімайстрині.

— Ні! – крикнув Фабіо. – Не обіть їй кривди, вельможна пані! Я клерк у банку пана Мольфара Джанкарді, а ця панянка…

— Заткнися! – закричала Цирі. – Замвок… — Закляття мовчання було кинуто швидко і грубо. Відчула на губах кров.

— Ну? – поквапила Фабіо та ясноволоса, нагинаючись і пестливим рухом розгладжуюи зім'ятого комірця хлопця.

— Кажи. Хто така ця горда панянка?

**************

Маргарита Лаукс-Антілле з плюскотом випірнула з басейну, розбризкуючи воду. Цирі не могла стриматись, щоб не витріщатись. Вона бачила нагою Єнніфер не раз і не вірила, щоб хтось міг мати гарнішу фігуру. Помилялась. При вигляді нагої Маргарити Лаукс-Антілле від заздрості почервоніли б мармурові статуї богинь і німф.

Чародійка вхопила цебро з холодною водою і вилляла собі на бюст, при цьому непристойно лаючись і трусячись.

— Гей, дівчино – поманила вона Цирі. – Будь такою доброю і подай мені рушник. Ну, припини нарешті витріщатись на мене.

Цирі стиха фиркнула, все ще ображена. Тільки-но Фабіо видав, хто вона, чародійки силоміць тягли її через пів міста, виставивши на посміховисько. У банку Джанкарді справа, річ ясна, одразу вияснилась. Чародійки перепросили Єнніфер, висловивши свою поведінку. Річ була в тому, що адептки з Аретузи тимчасово були переведені до Локсії, бо приміщення школи мали використовуватись для учасників і гостей чародійського з'їзду. Користуючись з замішання при переїзді, кілька адепток втекли з Танедду і прогулятись до міста. Маргарита Лаукс-Антілле і Тіссая де Вріс, отримавши сигнал від активованого амулету Цирі, прийняла її за одну з прогульниць.

Чародійки перепросили Єнніфер, але жодна й не подумали про те, щоб перепросити Цирі. Єнніфер, вислуховуючи вибачення, дивилась на неї, а Цирі чула, як палахкотіють її вуха. А найгірше було Фабіо – Мольнар Джанкарді вилаяв його так, що хлопець мав сльози в очах. Цирі було його шкода, але вона й пишалась ним — Фабіо дотримався слова і навіть словом не писнув про виверну.

Єнніфер, як виявилось, прекрасно знала Тіссаю і Маргариту. Чародійки запросили її до "Срібної чаплі", найкращого і найдорожчого заїзду у Горс Велені, де Тіссая де Вріс спинилась по приїзді, зі знаних тільки їй причин зволікаючи з виїздом на острів. Маргарита Лаукс-Антілле, яка, як виявилось, була ректоркою Аретузи, прийняла запрошення старшої чародійки і поки що ділила з неї помешкання. Заїзд був справді люксовим – мав у підземеллях власну лазню, яку Маргарита і Тіссая винайняли для свого виключного ужитку, платячи за це невимовні гроші. Єнніфер і Цирі, ясна річ, теж було запрошено до користування з лазні – у результаті всі вже кілька годин поперемінно плавали у басейні і пітніли у парильні, безперервно при цьому пліткуючи.

Цирі подала чародійці рушник. Маргарита делікатно вщипнула її за щічку. Цирі знову фиркнула і з плюсканням скочила до басейну, до пахучої розмарином води.

— Плаває як мала тюленіиха – засміялась Маргарита, простягаючись поряд з Єнніфер на дерев'яній лежанці. – А зграбна як наяда. Даш мені її, Єнно?

— Якраз для цього я її сюди привезла.

— На який рік я маю її прийняти? Вона знає основи?

— Знає. Але нехай почне як всі, з підготовчої. Це їй не зашкодить.

— Мудро – промовила Тіссая де Вріс, зайнята виправленням того, як стояли чашки на мармуровій, вкритій скрапленою парою стільниці столу. – Мудро, Єнніфер. Дівчині буде легше, якщо вона почне разом з іншими новачками.

Цирі вискочила з басейну, сіла на борту обгородження, витискаючи волосся і плюскаючи ногами у воді. Єнніфер і Маргарита ліниво пліткували, час-від-часу витираючи обличчя змоченими у холодній воді серветками. Тіссая, скромно обгорнута простирадлом, не втручалась у розмову, справляючи враження цілком поглиненої наведенням ладу на столику.

— Уклінно перепрошую, вельможні дами! – закричав раптом з гори невидимий власник заїзду. – Прошу вибачити, що смію заважати, але… Якийсь офіцер дуже хоче бачити пані де Вріс! Каже, що це не терпить зволікання!

Маргарита Лаукс-Антілле захихотіла і підморгнула до Єнніфер, після чого обидві як за командою скинули зі стегон рушники і прибрали досить вишуканих і дуже викличних поз.

— Нехай офіцер зайде! – крикнула Маргарита, стримуючи сміх. – Запроси його! Ми готові!

— Як діти – зітхнула Тіссая де Вріс, крутячи головою. – Прикрийся, Цирі.

Офіцер зайшов, але вибрики чародійок цілком зійшли нанівець. Офіцер не знітився при їх вигляді, не почервонів, не відкрив рота, не вибалушив очі. Бо офіцер був жінкою. Висока, струнка жінка з довгою чорною косою і мечем при боці.

— Пані – сухо сказала жінка, з хрускотом кольчуги злегка вклонившись у бік Тіссаї де Вріс. – Доповідаю про виконання твоїх доручень. Прошу про дозвіл на повернення до гарнізону.

— Дозволяю – коротко відповіла Тіссая. – Дяккую за супровід і за допомогу. Щасливої дороги.

Єнніфер всілась на лежанці, дивлячись на чорно-золотаво-червону кокарду на плечі войовниці.

— Я тебе знаю?

Войовниця з гідністю вклонилась, витерла спітніле обличчя. У лазні було спекотно, а вона мала на собі кольчугу і шкіряний кафтан.

— Я часто бувала у Вендерберзі – мовила вона. – Пані Єнніфер. Мене звати Райла.

— Судячи за кокардою, ти служиш у спеціальних частинах короля Демавенда?

— Так, пані.

— У званні?

— Капітана.

— Дуже добре – розсміялась Маргарита Лаукс-Антілле. – У війську Демавенда, як я констатую з задоволенням, нарешті почали давати офіцерські патенти воякам з яєчниками.

— Чи я можу йти? – войовниця випросталась, опираючись долонею на голівку меча.

— Можеш.

— Я відчула ворожість у твоєму голосі, Єнна – сказала по хвилі Маргарита. – Що тобі до пані капітана?

Єнніфер підвелася, зняла два кухлика зі столика.

— Ти бачила стовпи, що стоять на роздоріжжях? – спитала. – Мусиш знати, мусила відчувати сморід гниючих трупів. Ті стовпи це їх ідея та діло їх рук. Її і її підлеглих з спеціальних підрозділів. Банда садистів!

— Це війна, Єнніфер. Та Райла не раз мусила бачити товаришів по зброї, які потрапили живцем до лап Білок. Повішених за руки на деревах як цілі для стріл. Осліплених, кастрованих, зі спаленими у вогнищах ногами. Жорстокостей, які чинять Scoia'tael, не посоромилась би сама Фалька.

— Методи спеціальних частин теж сильно нагадуть методи Фальки. Але не про це йдеться, Рито. Я не розчулилась долею Ельфів, знаю, чим є війна. Також знаю, як виграються ті війни. Виграються вояками, які з переконанням і посвятою захищають край, захищають свій дім. Не з такими, як ця Райла, з найманцями, що б'ються заради грошей, які не захочуть жертвувати собою. Вони навіть не знають, що таке посвята. А якщо знають, то зневажають її.

— Плювала я на її посвяту і її зневагу. Що це нас обходить? Цирі, накинь щось на себе і піди наверх по нову карафку. Маю бажання сьогодні нажлуктитись.

Тіссая де Вріес зітхнула, крутячи головою. Це не залишилось поза увагою Маргарити.

— На щастя – захихотіла – я вже не в школі, кохана майстрине. Нам вже можна робити те, що нам подобається.

— Навіть у присутності майбутньої адептки? – запитала хльостко Тіссая. – Я, коли була ректоркою Аретузи…

— Пам'ятємо, пам'ятаємо – перебила усміхаючись Єнніфер. – Як би ми не хотіли, не забудемо. Іди по карафку, Цирі.

На верху, чекаючи на карафку, Цирі була свідком від'їзду войовниці та її загону, що складався з чотирьох солдатів. Вона з цікавістю й подивом придивлялась до їх постав, облич, одягу і зброї. Райла, чорнокосий капітан, саме сварилась з власником заїзду.

— Я не буду чекати до світанку! І мені до сраки, що брами замкнені! Я негайно хочу за стіни! Я знаю, що ти маєш у стайнях чорний хід! Накажи його відкрити!

— Приписи…

— У сраку приписи! Я виконую накази архімайстрині де Вріес!

— Добре вже, капітане, не кричіть. Я відкрию вам…

Той чорний хід, як виявилось, був вузьким, міцно замкненим проходом, який вів прямо за міські мури. Поки Цирі брала з рук пахолка карафку, побачила як цей прохід було відкрито, а Райла та її відділ виїхав назовні, у ніч.

Задумалась.

********** ***

— Ну, нарешті – втішилась Маргарита, не зрозуміло, чи при вигляді Цирі, чи карафки, яку вона несла перед собою. Цирі поклала карафку на столику – очевидно, що не так як слід, бо Тріссая де Вріес одразу її поправила. Наливаючи, Єнніфер зіпсувала все розташування і Тіссая знову мусила наводити лад. Цирі вжахнуласьь, уявивши собі Тіссаю у ролі наставниці.

Єнніфер і Маргарита повернулись до обірваної розмови, не забуваючи про карафку. Для Цирі стало ясно, що скоро вона буде знову муситиме бігти за новою. Замислилась, прислухаючись до розмови чародійок.

— Ні, Єнно – труснула головою Маргарита.