Ти моє світло - Кеті Рід

– То ти справді підеш з команди? – спитав Ден, поки ми йшли на обід в понеділок.

Друг вмовив мене пообідати разом – навіть якщо доведеться сісти окремо від дівчат. Я погодився.

Я пообіцяв собі, що більше не буду наближатися до Ксюші. Спостерігати за нею зрідка і здалеку – це єдине, що мені лишалося. І сподіватися, що важкий камінь у грудях колись зникне сам по собі.

– Так. Я не передумаю, тому можеш не старатися мене переконати.

– А що скажуть на це твої батьки? – хмикнув Денис. – Можу уявити їх «захват».

Я стиснув щелепи.

– Вони... змиряться. Врешті-решт.

– Може, все-таки переїдеш до мене? Ти ж знаєш, що в квартирі є вільна спальня. Повір, чим далі живеш від родичів, тим кращі між вами... стосунки, – запнувшись, закінчив він.

Повз, мало не зачепивши плечем, саме пробігла якась дівчина. Обігнавши нас, вона наздогнала компанію дівчат попереду. Ми почули, як вона схвильовано вигукнула:

– У Альони проблеми!

Ми мимоволі прислухалися, коли одна з дівчат пирхнула:

– У неї завжди якісь проблеми. Точніше, вона сама їх собі створює.

– Точно, – додала друга. – Мені це вже набридло.

– Та послухайте! – розсердилась та, що прибігла. – Її спіймали Даша з сестрою!

Ми з Деном перезирнулися. Чорт забирай.

В два кроки я скоротив відстань між нами і дівчатами і схопив за лікоть ту, що прибігла.

– Де вони?

Дівчата підскочили, захоплені зненацька, але одразу роззявили роти, впізнавши нас із Деном. Я відпустив дівчину, але впився у неї поглядом і промовив:

– Кажи.

– Вони в курилці, – пролепетала вона, заклякнувши, мов кролик перед вовком.

Не гаючи часу, я розвернувся на сто вісімдесят градусів і поспішив назад до університету. Ден наздогнав мене майже одразу.

– Що відбувається? – спитав він, біжучи поруч.

Я промовчав, бо й сам не знав напевне. Зараз мене займали інші думки – наприклад, скільки проблем встигне нажити Даша і в скільки встигне втягнути Ксюшу. В тому, що вона не кине молодшу сестру напризволяще, я не сумнівався.

Ми встигли якраз вчасно. Дівчина, що стала причиною катастрофи, стояла, притулившись спиною до сірої стіни будівлі. Її очі видавали жах, поки Ксюша з Дашею кричали, що було сил. Лера з Лізою стояли поруч, намагаючись втихомирити запальних сестер.

– Я про вас розкажу ректору! – раптом огризнулась Альона.

Оце дарма.

– Не розкажеш, – відрізав я.

Дівчата злякано озирнулися, здивовані нашою появою. В очах Ксюші промайнув проблиск полегшення. Чи я сподівався побачити те, що відчував сам? Сьогодні був лише перший день, а знаходитися далеко від неї вже стало найважчим випробуванням у моєму житті.

Даша раптом підняла руки вгору, спіймавши на собі пильний погляд Дениса:

– Цього разу я ні до чого.

Сумнівно. Картина Ксюші постраждала, бо вона захищала сестру – вкотре.

Поки Ліза пояснювала Дену, що це Альона насправді порізала картину, я зустрівся поглядом з Ксюшею. Їй, захопленій обуренням і гнівом на Альону, знадобилося дві секунди, щоб усвідомити факт, що відкрився – я дійсно не знищував її картину.

Смарагдові очі розширилися. В них сплелися полегшення і подив. Я ледве стримувався, щоб не торкнутися її руки – хоч на мить, хоч на кілька секунд. Та не міг. Я більше не мав на це права.

До того ж, у мене лишалася ще одна незакінчена справа.

Повернувшись до Альони, я впився у неї поглядом, який відпрацьовував останні кілька років, коли хотів домогтися свого:

– Ти не пожалієшся ректору. І взагалі нікому не розкажеш, що тут сталося.

Дівчина вловила погрозу, але досі опиралася. Схрестивши руки в захисній позі, вона пирхнула.

– Чого б це?

Схоже, вона дійсно не розуміла, коли варто відступити. Що ж, сама напросилася...

– Бо тоді я оприлюдню відеозапис, – пояснив я. – Той, на якому видно, як ти прийшла в студію під час гри і що ти там робила.

Побачивши, що з Ксюшею зробила ця подія, наступного ж дня я рушив до посту охорони. І коли, користуючись легендою, що в мене вкрали телефон, побачив той відеозапис...

Вперше в житті я хотів помститися дівчині. Та я знав, що це не буде мати довгострокового ефекту, тому вирішив приберегти відео на майбутнє.

І ось воно знадобилося.

Альона зблідла. Я наблизився, порушуючи її особистий простір задля кращого результату. Мене не хвилювали її дрібні почуття після того, що вона зробила з Ксюшею та зі мною.

– Ти брешеш, – пробурмотіла вона, опускаючи очі. Знала, що не врятується.

– Ні, – раптом озвалась Ліза, здивовано глянувши на мене. – Це правда. Біля студії та всередині стоять відеокамери, але хтось забрав записи з того дня. Тільки я думала, що це зробив винний, щоб приховати докази.