Ти моє світло - Кеті Рід

– Ксюшо, – почувся раптом над вухом шепіт.

Різко смикнувшись, я вирвалася з забуття. Макс сидів поруч, більше не тримаючись за кермо. Здивовано озирнувшись, я впізнала свій будинок. Ми стояли на парковці навпроти під’їзду.

Цікаво, чому в присутності Макса мені завжди так легко засинати?..

– Приїхали, – тихо сказав він.

Я кивнула і відстебнула ремінь. Повернулася до нього, не знаючи, що сказати. Вибачатися я не збиралася. Виправдовуватися? Звинувачувати його? Чи просто залишити все, як є?

– Тобі не обов’язково щось казати, – відвернувшись до лобового вікна, пробурмотів Макс.

Я нахмурилася.

– Чому?

– Що – чому? – спитав він, досі не дивлячись на мене.

– Чому ти не свариш мене? Чому не ображаєшся? Чому... – я раптом урвалася, відчувши, що на очі набігли сльози.

Макс поглянув на мене і втомлено зітхнув.

– Ти ж хотіла, щоб я приїхав? І ось я тут.

Отже, він розгадав мій план. Він був надто розумним.

– Як ти? – тихо спитала я, кивнувши на його руку. На зап’ясті вже не було бинта.

– Все пройшло. А ти?

– Вже краще, – зізналась я. – Дякую, що допоміг у п’ятницю. Не знаю, що на мене найшло...

Макс похитав головою.

– Ти завжди можеш покластися на мене.

Я кивнула. Цікаво, чи шкодує він про те, що зробив з моєю картиною? Чи вирішив просто залишити це в минулому?

Трохи помовчали. Я дивилася на обличчя Макса, за яким сумувала останні два тижні. Він так само дивився на мене, не відриваючись. Так, ніби вбирав кожну дрібницю, кожну рису і вираз обличчя, закарбовуючи в пам’яті, щоб згадувати потім наодинці.

– Іди додому, Ксюшо, – врешті-решт сказав він.

Я знову кивнула і стягнула куртку. Без її тепла раптом стало так холодно і порожньо, я знову здригнулася. Цього разу Макс нічого не сказав. Востаннє глянувши на нього, я відвернулася і вийшла з машини.

Я відступила на крок, але він так і не повернув ключ. Чекав, як і в п’ятницю. Зітхнувши, я змусила себе розвернутися. З пронизливим писком двері під’їзду відчинилися. Я притримала їх за ручку і озирнулася знову. Макс так і сидів, не відриваючи від мене очей.

Сумно всміхнувшись, я зайшла досередини. Важкі двері зачинилися, відрізаючи мене від того, хто міцно тримав моє серце у руках, але більше не хотів ним володіти. Схлипнувши, я сіла просто на бетонні сходинки в напівтемному під’їзді і сховала обличчя в долоні.

Ну чому між нами все так складно? І як нам знайти вихід?