Ти моє світло - Кеті Рід

«Завтра».

Весь день я провела у вітальні з дорамою і кількома пачками чипсів. Лера прибирала і готувала обід, а потім знову пішла гуляти. Останнім часом вона робила це все частіше, немов не могла всидіти на одному місці. Знаючи її, я підозрювала, що вона мучиться почуттям провини – Матвій досі не знав про все, що пережила і досі переживала Лера через Єгора.

Ліза теж хвилювалася перед поїздкою в бійцівський клуб, але справлялася з собою краще. Ввечері вони поїхали туди удвох, а я лишилася вдома сама. Щойно за ними, вдягненими у непримітний одяг, зачинилися двері, я в сотий раз перевірила смартфон і зітхнула.

Нових повідомлень не було.

Пізніше я прокинулася, коли вхідні двері тихо клацнули. В пітьмі, яку освітлював лише екран ноутбука, показалася Лера. Я округлила очі й кинулася до неї, на ходу ввімкнувши люстру у вітальні.

– Що з тобою? І де Ліза?

Лера схлипнула і пройшла до дивану. Коли я відсунула вбік уже порожні пачки з-під чипсів, подруга опустилася на вільне місце. Я впала поруч і обережно відвела пасма короткого волосся за вухо, чортихнувшись від побаченого.

Ліва щока почервоніла. На шиї сліди від чужих рук.

– Це зробив Матвій?

Ніколи б не подумала, що він такий покидьок. Він був дорослішим за нас на шість років, але справляв враження вихованого хлопця.

Лера похитала головою.

– Це зробив Єгор, – охриплим голосом пробурмотіла вона.

– Єгор? Як він тебе знайшов? Ви ж поїхали в бійцівський клуб... І де, чорт забирай, Ліза? – завалила подругу питаннями я.

– Вона залишилася з Владом, – відповіла вона. – Єгор теж був у клубі і напав на нас. А Матвій і Влад... – сльози покотилися по щоках подруги, – вони... врятували нас.

На якийсь час я замовкла, переварюючи події.

– І як... відреагував Матвій? – обережно спитала я через хвилину. – Він не образив тебе, коли дізнався про колишнього?

Лера похитала головою, але заридала голосніше. Схоже, вони посварилися. Я обійняла її за плечі, втішаючи.

– Це я образила його, – схлипнула вона. – Він довіряв мені, а я...

Ліза попереджала Леру, що так станеться. Я мовчки зітхнула, обійнявши подругу сильніше. На жаль, більше я нічим допомогти не могла. Я – явно не та людина, яка може давати путні поради щодо стосунків.

– То що це за місце?

Я здивовано роззиралася на всі боки, коли ми з Антоном пройшли крізь дерев’яні дверцята бару в стилі Дикого Заходу. Мій голос потонув у розслабленому і водночас енергійному ритмі незнайомої музики. Ми опинилися у невеликому залі, в якому, здавалося, все було зроблено з дерева – столи, стільці, підлога і навіть обшивка стін.

Біля однієї зі стін розташувалася найбільша барна стійка з усіх, що я тільки бачила в житті. Тим не менш, вона ледве вміщала відвідувачів. Щоб встигнути усюди, напої готували і розносили одразу два бармена – хлопець і дівчина. Обидва були вдягнені у картаті сорочки і ковбойські капелюхи. Б’юся об заклад, на ногах у них були джинси і високі чоботи.

– Це кантрі-клуб! – перекрикуючи натовп, що розмовляв і сміявся, не стишуючи голосів, відповів Антон. – Ти колись бувала в такому?

– Ні, – похитала головою я.

Антон махнув, щоб я йшла за ним, і рушив до двох вільних стільців у барі. Вмостившись на високому сидінні, я поправила свою білу блузку без плечей і з рюшами на рукавах.

– Що, сьогодні нічого оранжевого, гарбузику? – підморгнув Антон, схиляючись до мого вуха.

– Ой, замовкни, – відпихнула я його.

Антон всміхнувся у відповідь і підняв руку, привертаючи увагу бармена. Той кивнув нам і, звільнившись за хвилину, підійшов. Вони з Антоном потисли руки, мов старі знайомі.

– Привіт. Що будете замовляти?

Я швидко кинула погляд на меню, написане крейдою за його спиною, але одразу розгубилася. Антон тим часом замовив собі келих пива.

– Які у вас є коктейлі? – зрештою спитала я.

Бармен подивився на мене так, наче я зморозила якусь дурницю.

– Не слухай її, – розсміявся Антон і повернувся до мене. – Ти не в модному клубі. Тут наливають найкраще крафтове пиво. Ти повинна його спробувати.

– Окей, – невпевнено озвалась я.

Вибравши для мене легкий цитрусовий напій, він розслаблено обперся ліктями на стійку і озирнувся на зал. Я теж повернулася, окидаючи поглядом людей, що, схоже, відпочивали тут душею. Навіть дівчата не кидали одна на одну оцінюючі погляди. Усі насолоджувалися вечором. Частина відвідувачів танцювала під пісні з автомата, що виглядав вдвічі старшим за мене.

– Що це за музика? – спитала я, нахилившись до Антона.

– Смієшся? Це ж Джонні Кеш! – вражено вигукнув хлопець. Помітивши порожній вираз мого обличчя, він розсміявся і додав: – Кантрі.

– Тут класно, – посміхнулась я.

Невдовзі принесли наше замовлення. Переді мною поставили високий кухоль, з якого ледь не стікала пишна піна. Зробивши перший обережний ковток, я вражено хмикнула. В напої дійсно вгадувалися нотки чогось цитрусового.