Ти моє світло - Кеті Рід

Коли я ослабла, відчуваючи, що можу втратити свідомість, Макс раптом відсахнувся. Його брови зійшлися на переніссі.

– Навіщо?.. – прошепотів він, заглядаючи мені у вічі.

Я мовчки плюхнулась на подушку, не маючи більше сил сидіти. Тоді він укрив мене ковдрою до самого підборіддя і погасив лампу. Потім, у темряві, стягнув з себе одяг, залишившись в одних боксерах, і влігся на протилежному боці ліжка – подалі від мене.

Я скрутилася в клубок, не зводячи з нього очей. Важко було щось розгледіти, але Макс, здавалося, дивився на стелю.

– Спи, – прошепотів він.

Я похитала головою, хоч він і не міг бачити. Новий порив уже рвався на волю, і вперше за довгі чотирнадцять років я не могла його втримати.

– Колись давно, – почала я тихим голосом, – жила-була дівчинка.

Макс різко повернув голову в мій бік, але нічого не сказав. Я тим часом продовжувала:

– Вона завжди була оточена людьми, але все одно залишалася самотньою. Тата майже ніколи не було поруч, хоча він дуже її любив. А мама була зайнята маленькою сестрою.

– Що сталося з цією дівчинкою? – тихо спитав Макс.

– Одного разу вона втекла від мами і пішла гуляти сама. Звісно, вона загубилася, але як повернутися – не знала. Тоді вона вирішила, що стане тою, кого будуть шукати, а не навпаки.

Макс мовчав, але я знала, що він прислухається до кожного слова. Перевівши подих, я продовжила:

– І тоді вона втекла ще далі. Сховалася під сходами якогось будинку і стала чекати батьків. Вона думала, що, може, вони грають у хованки?..

– Що було далі? – озвався Макс, коли я затихла.

– Чекати довелося довго, – зітхнула я. – Її так довго шукали, що на вулиці стемніло. А вона все сиділа одна й думала, що її вже ніколи не знайдуть. Що вона назавжди залишиться у темряві.

Я замовкла, коли голос зламався.

– Хто знайшов тебе? – тихо спитав Макс.

– Тато, – прошепотіла я. – Він прийшов по мене, хоча того дня його навіть не було вдома. В руках у нього був великий ліхтар. Коли він освітив мене, я, нарешті, вибралася назовні і побігла до нього. Я хотіла його обійняти... – я запнулася, лише зараз помітивши, що перейшла від «неї» до «себе».

Помовчавши трохи, я розповіла те, чого не знав ніхто, крім мами:

– І тоді роздався постріл. Він був таким гучним, що в мене заклало вуха. Тоді я нічого не зрозуміла – лише злякалася і побігла до тата ще швидше. Він же чомусь впав на коліна, а його обличчя стало дивним. Я влетіла в його обійми, якраз коли роздався ще один постріл. Нас штовхнуло на асфальт, і тато впав на мене.

Непрохана картина постала перед очима, і я зажмурилась, проганяючи її.

– Що було далі, я не пам’ятаю. Знаю тільки, що хтось витягнув мене з-під його важкого тіла і вимкнув ліхтар. Світло згасло, і тато помер.

Повисла важка тиша. Вона все тягнулася і тягнулася. Макс не ворушився так довго, що я вже подумала, що він заснув. Аж тут він простягнув руку, запрошуючи до себе. Я підповзла ближче і притулилася до теплого боку, сховавши обличчя на твердому плечі. Макс обійняв мене за спину, притягуючи ще ближче.

– Чому ти розказала це мені? Чому зараз? – осиплим голосом спитав він.

– Тому що я тобі довіряю, – чесно відповіла я.

– Я не єдиний твій друг.

– Я знаю, але ти – інший, – прошепотіла я і зітхнула. – Хотіла б я полюбити тебе. Це було б так прекрасно. Я б малювала тебе, поки ти читав би свої нудні книги. Я б відволікала тебе, а ти б лише посміхався і ніколи б не сердився. Шкода, що цього ніколи не станеться.

Макс мовчав, але й не відштовхував мене. Я й не чекала, що він щось скаже – він цілком міг списати усі мої слова на п’яні балачки. В якомусь сенсі так і було.

Потроху мої повіки стали заплющуватися. Тоді я втомлено прикрила очі й поринула у спокійний сон, відчуваючи себе у повній безпеці.

Прокинувшись, я різко сіла в ліжку. Протерла очі. Від шоку я хапала ротом повітря, поки приходила до тями.

Невже це правда? Ось що сталося у нашу першу ніч?..

Наступного дня я заходила в університет, просочуючись загальним очікуванням. Сьогодні мала відбутися третя – заключна – гра турніру. Цього разу я не збиралася її пропускати.

Що, як Макс знову травмується? Що, як цього разу це буде не просто вивих? Що я тоді буду робити? Чи дозволить він допомогти?

На обіді я нічого не могла з собою вдіяти – погляд раз у раз повертався до скляних дверей кафе. Лера досі не помирилася з Матвієм і ходила, мов у воду опущена. Ліза теж задумливо крутила в руці паперовий стакан з капучино. Подруги не звертали на мене увагу, заклопотані власними проблемами, і зараз це було на краще.

В черговий раз кинувши погляд на вхід, я застигла, мов статуя. Макс з Денисом саме заходили до кафе, підіймаючи хвилю овацій від оточуючих студентів. Кожен хотів підбадьорити зірок футбольної команди перед грою.