Ти моє світло - Кеті Рід

Ксюша

Наступні кілька днів пролетіли непомітно. Я продовжувала ходити на пари, працювати, спілкуватися з друзями і Антоном, який, як не дивно, робив вигляд, ніби я й не тікала з кантрі-клубу. Готувалася до мистецької виставки. Дивилася дорами на вихідних. Продовжувала жити далі – тепер уже без Макса.

З кожним днем ігнорувати його ставало все важче. До того, як Альона розрізала мою картину і ми посварилися, ми проводили разом майже кожен день. Я не цінувала час, але відчувала зв’язок, який міцнішав щодня. Тепер же він посилився десятикратно.

Раніше все було так просто. Тепер же все ускладнилось, як у грі, коли переходиш на новий рівень. Проте я не хотіла повертатися назад – туди, де не було тихих моментів щастя, подарованих Максом. Я більше не хотіла його забувати, навіть якщо будь-яка згадка про нього ятрила свіжі рани.

Тепер я хоча б могла жити у спокої. Думки, що Макс помстився мені так жорстоко, були найбільш болісними. Добре, що це виявилась Альона.

Тяжко зітхнувши, я перевернулась на спину. Свіжа постіль приємно шаруділа, поки я діставала з-під подушки клубок навушників. Під'єднавши їх до телефону, я ввімкнула ноктюрни Шопена, під які тепер засинала щоночі. Ті самі, які колись порадив мені Макс.

Спогади – дивна річ. Вони, як на кіноплівці, допомагають знову прожити минуле. Але легше від цього не стає, бо ми не можемо повернутися назад. Все, що нам лишається – це сподіватися, що вони не зітруться з часом...

– Де це я? – почула я власний голос наче збоку. Все навколо кружляло, мов у каруселі, і зливалося в суцільну розмазану пляму.

– У мене вдома, – пролунав за спиною ще один дещо роздратований голос. Голос Макса.

Потроху кімната вимальовувалася. В напівтемряві, освітленій лише настільною лампою, я помітила його силует. Макс сидів на краю ліжка, а я лежала на ньому, розкинувши руки й ноги, як морська зірка.

– Ти привіз мене до себе? – спантеличено спитала я. – Чому?

Він простягнув мені дві чорні таблетки і склянку води.

– До вашого дому тебе б захитало. Випий. Це вугілля. Завтра тобі стане легше.

Знадобилось кілька секунд, щоб мій загальмований мозок осмислив слова друга. Застогнавши від напруги, я сіла. Маленька дія забрала останні сили, і перед очима знову все закружляло. Я б повалилася назад, якби Макс не притримав мене за лікоть.

Спокійно, без нотацій і жартів, він поклав ліки мені на долоню. Коли таблетки торкнулися язика, шершаві й неприємні, я скривилася. Макс подав склянку і допоміг випити води, притримуючи однією рукою мене, а іншою – склянку. Потім поставив її на приліжкову тумбу і знову повернувся до мене.

– Посидь трохи, – сказав він. – Якщо ляжеш зараз, тобі стане погано.

Я кивнула, і кімната на мить знову втратила чіткі лінії. Коли вони повернулися, я придивилась до Макса і раптом посміхнулась.

– Синій.

Макс мовчки скинув брову, явно не розуміючи. Тоді я простягнула руку і злегка погладила його скуйовджене волосся.

– Твій колір – королівський синій, – пояснила я.

Він ледь помітно всміхнувся, явно посміюючись з мене. Тоді я спустила руку на його плече, розглядаючи хлопця, немов уперше. 

– Ти світишся, як холодне сонце. 

– Як називався коктейль, який ти пила? – хмикнув Макс.

– Я шукала таке світло все життя, – продовжувала я, не в змозі зупинитися, – але так і не знайшла. А тобі воно дісталося безкоштовно.

Очі Макса розширилися від шоку. Я тим часом присунулася трохи ближче. Тепер наші стегна доторкалися, поки ми сиділи навпроти одне одного, а погляди сплелись без шансу розірватися.

– Ти п’яна, – прошепотів Макс, досі притримуючи мене за лікоть. Поволі його долоня сповзла вниз, поки не накрила мої пальці, що лежали на ліжку поруч. – Ти не розумієш, що кажеш. І що робиш.

– Я все розумію, – твердо відповіла я, стискаючи його плече.

Це була правда. Не дивлячись на всі розчарування довгого дня, зараз я відчувала себе краще, ніж будь-коли раніше. Правильно. На своєму місці.

Здивовано піднявши брови, я продовжила: 

– Як я не бачила цього раніше? Ти просто сяєш.

Макс всміхнувся і відсунувся, збираючись встати, але я втримала його, не дозволяючи відсторонитися.

Чому він не вірить? Мене раптом охопила злість. Щойно він озирнувся через плече, я різко схилилася. Макс не встиг мене зупинити. Ми зіштовхнулися губами, і в моєму мозку виникло коротке замикання.

Він не відштовхнув мене. Навпаки, Макс схопив мене за потилицю, притягуючи ще ближче. Може, він теж помітив щось в мені? Те, що спало багато років, чекаючи свого часу? Я відчувала це глибоко всередині, не розплющуючи очей.

Короткий поцілунок відчувався, як нагорода за довгі страждання. Мої пальці вивчали кожен виступ і ямку його обличчя, а рука Макса перебирала моє волосся, як струни музичного інструменту.