Ти моє світло - Кеті Рід

Хтось заглядав у двері, але я навіть не повернула голову. Я не мала сил зустрітися з кимось поглядом. Почути ще хоч один коментар.

Я знала, що я – ніхто. А якщо я ніхто... то мене немає.

Точно. Мене немає.

Рухаючись на автопілоті, я схопилася на ноги. Стілець позаду перекинувся і, грюкнувши, впав на підлогу. Я навіть не звернула на це увагу. Мої очі досі впивалися в порожній аркуш.

Потягнувшись, я відірвала його від мольберта і зім’яла в долонях. Після цього розірвала. Знову, знову і знову. Клаптики падали на підлогу, мені на кросівки, усюди. На пальці проступила крапля крові – порізалася.

Не зважаючи, я схопила акварелі. Розмахнувшись, з усієї сили кинула на підлогу. Різнокольорові комірки повилітали з основи, розсипаючись навколо мене. Стільки кольорів, які тепер не мали жодного значення...

Скляна банка, випадково зачеплена рукою, теж полетіла на підлогу. Розбилася. Тепер повсюди розлилася і вода, але я дивилася не на неї. Мій погляд зупинився на уламках, що блищали у світлі неживого, штучного світла.

Простягнувши руку, я торкнулася найбільшого шматка скла. Пальці навіть не тремтіли, поки я – спочатку обережно, а потім сміливіше – піднімала його, зводячись на ноги знову. Він лежав на долоні, заворожуючи переливами променів.

Я так втомилася. Від розчарувань, страждань... від самої себе. Так просто було б покінчити з усім.

– З мене досить, – прошепотіла я. – Я більше так не можу.

Позаду нависла темна тінь. Я заплющила очі, дозволяючи їй поглинути мене.

– Можеш! 

Не встигла я озирнутися, як сильна рука схопила моє зап’ястя і здавила. Охнувши від болю, я випустила скло. Воно впало на підлогу, тихо дзенькнувши, поки в моїй душі піднімався страшний буревій.

Усі звуки, світло, кольори і запахи увірвалися в мене, ніби хтось відчинив вікно у темній кімнаті. Я похитнулася, шокована, і затремтіла від гніву.

– Відпусти! – закричала я. – Відпусти!

Макс не слухав, лише трохи послабив хватку. Я розвернулася і вдарила його по передпліччю, та це не допомогло. Тоді я підняла очі вище, зустрічаючись з його очима, що палали, як і мої.

– Відпусти мене, – тремтячим голосом повторила я. – Яке тобі діло, що зі мною буде? Всім буде краще, якщо я зникну!

Рука, що утримувала зап’ястя, раптом розслабилася. Я недовірливо глянула на нього і вже схилилася, щоб знову підібрати уламок, як Макс перехопив мою талію, зупиняючи, і притис до себе.

– Ні! – щосили закричала я, вириваючись.

– Ти можеш, – утримуючи мене в кільці міцних рук, пробурмотів він десь над головою. – Ти витримаєш.

– Відпусти! – продовжувала вириватись я, та він не піддавався.

– Ти не зникнеш. Ми не зникнемо.

Ми?.. Невже йому не все одно?

На мить завмерши, я відчула, як по щоках покотилися сльози. Розридавшись, я то била його по сталевих грудях долонями, то притулялася чолом, виючи від безсилля.

Не знаю, скільки часу ми так стояли. Макс більше нічого не казав. Лише мовчки підтримував мене, щоб я не впала, і погладжував по спині, поки сльози не скінчилися і я не затихла.

Розліпивши опухлі повіки, я підняла голову. Мені більше не було важко зустрітися з ним поглядом. Тепер я знала, що він не відвернеться від мене ніколи.

– Ти кохаєш мене, – прошепотіла я осиплим голосом.

Макс, притримуючи мене однією рукою, другою ніжно прибрав розпатлане волосся з мого обличчя. Похитав головою.

– Ні, Ксюшо, – м’яко заперечив він. – Ти мала рацію, коли порвала зі мною.

– Але ж ти... – нахмурилася я, кивком вказуючи на погром навколо нас.

– Цього мало, – знову похитав головою Макс. – Ти заслуговуєш на більше, ніж моя одержимість і егоїзм.

У мене затремтіло підборіддя, але сліз більше не було. Прощаючись із Максом, я сподівалася, що наші хворі стосунки з часом переростуть у щось здорове і прекрасне, та дива не сталося. Ми застрягли там, де зупинилися.

Помітивши мій смуток, Макс обережно обхопив моє обличчя долонями і схилився ближче. Губи обдало теплим диханням, коли він прошепотів:

– Ти – найпрекрасніший і найжорстокіший шедевр у моєму житті.

Залишивши на моїх солоних губах короткий ніжний поцілунок, Макс відпустив мене і кивнув на двері.

– Поїхали додому. Я тебе відвезу.

– Треба прибрати, – пробурмотіла я, оглядаючись на бите скло і різнокольорову воду.

Він теж поглянув униз, а потім – на мене. Подумавши, підняв з підлоги перевернутий стілець і відсунув його подалі, до вікна.

– Сідай сюди. Я сам усе приберу.

Я нахмурилася, але він уже всадив мене на жорстке дерев’яне сидіння. Так я й сиділа, спостерігаючи, як хлопець, який щойно врятував моє життя, тепер збирає його уламки.