Ти моє світло - Кеті Рід

І, можливо, сподівався краєм ока побачити Ксюшу.

Після вчорашньої розмови, коли вона спитала про руку, і сьогоднішнього сну всередині сиділо якесь неясне відчуття загрози. Я ніколи не вірив у такі дурниці, надаючи перевагу перевіреним фактам, але нічого не міг із собою вдіяти.

Те, якими порожніми стали очі Ксюші вчора, досі викликало у мене провину. Я бачив їх такими останнім часом все частіше – особливо, за останній тиждень. І мені це зовсім не подобалося.

Зненацька поруч, завищавши шинами, зупинився автомобіль. Я підняв очі від телефону, в якому перечитував необхідні для справи Еліни статті Кримінального Кодексу, і здивовано підняв брови.

Ден сидів в нашій машині не один. Мене він, очевидно, не помітив, захоплений поцілунком з фанаткою-другокурсницею. Наблизившись до дверцят з боку водія, я постукав по склу. Лише тепер Денис відірвався від дівчини і, помітивши мене, широко посміхнувся. Відчинивши дверцята, він вийшов з машини і плеснув мене по плечу. Та раптом завмер, дивлячись мені за спину.

Невисока дівчина швидкими напруженими кроками наближалася до воріт університету. Ось вона повернулася в профіль за мить до того, як пройти пост охорони, і я хмикнув.

Даша. Розлючена.

– Ти граєш з вогнем.

– Ти сам казав, щоб я не ліз до сестри Ксюші, – знизав плечима Ден, проте його посмішка скисла. – Я так і зробив.

– Побачимось пізніше? – раптом роздався тоненький голос за нашими спинами.

Ми підскочили і озирнулися. Дівчина, з якою приїхав Денис, досі стояла поруч і з надією накручувала на палець пасмо довгого волосся.

– Не знаю, – скривився він. – Побачимо.

«Побачимо», аякже.

Дівчина востаннє посміхнулась Денису і пішла до воріт.

– А ти вже на посту з самого ранку? – пробурмотів друг, поки ми на відстані рушили за нею.

– Ти про що?

Ден кивнув на групу студентів, що наближалися з боку зупинки громадського транспорту. Серед них були Лера, Ліза... і Ксюша. Я різко зупинився, розглядаючи її з голови до ніг.

Щось було не так.

Чорний. Вона ніколи не носила його так. Все чорне – худі, джинси, навіть кросівки. Куртка. І без хустки – розпущене волосся ледь гойдалося з боку в бік в такт її невпевненим крокам. Обличчя бліде, а очі... знову порожні. Такі порожні, наче в них більше не було життя.

– Ось про що, – хмикнув Ден.

Я різко відвернувся, лише зараз згадавши, що друг стояв поруч. Дівчата тим часом уже зайшли на територію, не помітивши нас.

Ксюша ніколи не помічала нічого навкруги. Вона завжди була занурена у себе, тому й не знала, що я продовжував за нею приглядати. Як я міг цього не робити, коли вона зовсім не вміла про себе дбати? Добре, що у неї хоча б були подруги, які її підтримували.

Проте навіть вони не могли зупинити зміни. Ксюша практично перестала їсти – Лера підгодовувала її, коли могла. Постійно ходила, мов привид. Після пар сиділа у студії, малюючи, але навіть це більше не приносило їй спокою. Навпаки, з кожним днем вона ставала все більш нервовою.

Згадавши сон, що перетворився на жахіття, я нахмурився. Ден, спостерігаючи за мною, мовчки поплескав мене по спині підштовхуючи до воріт.

– Пішли. Пари скоро почнуться.

Весь день я не міг зосередитися на заняттях. Чим більше часу проходило, тим сильніше я хвилювався. Я фізично відчував, як темрява насувається на Ксюшу. Поглинає її.

На тренування я знову не пішов. Денис, звісно, не був у захваті, але вже махнув на мене рукою. Зрештою, нам лишалася одна гра, і я піду з команди. Попрощавшись, ми розійшлися в різні боки. Він пішов до роздягальні, а я – знову до студії. І чим ближче я підходив, тим сильніше тривога скручувала живіт.

Зайнявши вже звичне місце біля одного з вікон, я швидко відшукав всередині Ксюшу і полегшено видихнув. Вона сиділа, як завжди, перед мольбертом, спиною до мене. В залі було ще кілька студентів, що працювали над своїми роботами і перемовлялися між собою, але не Ксюша. Лише за кілька хвилин я зрозумів, що було не так.

Сьогодні вона вперше не малювала.

Ксюша

Малювання – це все, що в мене лишилося. Все, що в мене лишалося. До сьогодні.

Минали хвилини. Години. Світло за моєю спиною змінювалося темрявою, поки сонце, і так сховане за важкими сірими хмарами, хилилося на захід. Ось Юля, виходячи зі студії останньою, тихо зачинила двері й пішла додому.

Я лишилася одна.

Я і білий аркуш паперу. Він ніби насміхався наді мною, поки я сиділа, не відчуваючи тіла і не в змозі поворушитися. За останні дні я полишила спроби намалювати щось путнє олівцем. Взялася за акварелі з надією відтворити бодай щось, але й тут не склалося.

Нічого не складалося.

Безглузде хобі. Марна витрата часу. Жодної проданої картини. Непотрібна.

Вся критика, яку я чула за останні кілька років, захопила думки. Рука, що стискала пензель, здавалася непідйомною. Мене наче паралізувало.