Більше ніколи - Фредеріка Фома

Макс 

От здалось все налагодилось. Юля переїхала до мене, ми більше не сваримось й навіть не згадуємо Влада. Але тут моєму у кошеняті потрібно було щось собі вигадати, й от ми вже два тижні не займаємося сексом. Я вже на межі. На роботі кидаюсь на всіх неначе пес. А вдома не можу розслабитись, бо моя крихітка ходить по квартирі в коротких шортиках та тоненькій майці, бо у квартирі їй жарко. 

 - Кошенятко... - цілою ніжну шкіру на її шиї, гладжу її вигини тіла. 

 - Мммм... я зібралась спати. - Буркотить Юля, закутуючись сильніше в ковдру. 

 - Можливо досить вже гратись, я скучив. - Шепочу, рукою пірнаю її між ніг, легенько зачіпляю трусики, а вони вже наскрізь мокрі. 

 - Ти готовий програти мені бажання ? - Бубонить не розвертаючись. Дивно, але сьогодні вона весь день поводитися якось по іншому. 

 - Це ж буде полюбовно. Тому, думаю можна.. - різко замовкаю, бо моя рука що була у неї між ногами якою я майже не ворушив стала вся мокра. Це явно не від її збудження. Різко дістаю руку, іншою вмикаю нічник, а моя рука вся в крові. 

 - У мене щось живіть болить... - Говорить вона. Я різко зриваю ковдру, дивлюсь на свою маленьку дівчинку як чомусь скрутилась, а її ноги були в крові. 

 - Якого біса ?! - Сказати що я злякався, так це нічого не сказати. Звісно я не лікар, але якщо в людини йде кров ні з того ні з сього, то це не добре. 

 - Мені потрібно в лікарню Святої Марії.. - видає вона, а потім її очі закочуються. Мене кидає в холодний піт від такого. 

 Мене охоплює паніка, я не встигаю нічого скласти у своїй голові. Підриваюсь з ліжка, хапаю її на руки, та біжу до машини. Обережно кладу дівчину на переднє сидіння, пристібаю пасок безпеки. Руки тремтять,  я не розумію що відбувається. Сідаю за кермо й витискаю газ до повного. Жену автомобіль на повні швидкості. Що ж моєю маленькою мого трапитись ? Це явно кровотеча, але чому ? 

 В лікарню дістаюсь в лічені хвилини, дістаю Юлю з машини та вибігаю в клініку. 

 - Потрібна допомога. - Кричу не своїм голосом, міцно притискаючи тендітне тіло. 

А далі все як в тумані. На мене налітають лікарі, я кладу Юлю на лікарняне ліжко, її забирають до реанімації. Як я міг не помітити що з нею щось не так ? Вона ж весь вечір поводилась дивно. Ця кровотеча, від чого вона ? Що з моєю Юлею ? Час ніби гумовий, я не можу знайти собі місця, ходжу по коридорі гніваючись на себе. 

 - Сука... - з усієї сили  б'ю кулаком в стіну. Це моя вина, я мав помітити що її погано.  

 - Я розумію ваш стан, але якщо ви рознесете нам лікарню, то ми не зможемо врятувати вашу дружину, та її дитину. - Саме в цей момент вийшла з реанімації лікарка. А я застиг не розуміючи що вона щойно сказала. 

 - Ви... 

 - Сніжана Єгорова, лікар гінеколог. Ваша дружина жива, з дитиною теж все добре. Можете видихати. Ви встигли. - Жінка кладе руку на моє плече, а я лише очі витріщив. - Я говорила, що буде важко. Почалось відшарування плаценти, вашій дружині потрібно буде полежати в лікарні деякий час. Щоб ми впевнились що з ними обома все добре. - В голові ніби здійнявся шторм, я слухав лікарку й охрінівав. 

 - Ви сказали, вагітна ? - Ні, я чув що сказала лікарка, але й досі не вірю своїм вухам. 

 - Ви не знали ? Строк вагітності п'ять - шість тижнів. Ризиків дуже багато, враховуючи її діагноз. Але буде добре, якщо ви її підтримаєте, вона дуже хоче дітей, не мені вам розповідати. - Тепло всміхається жінка, говорить так, ніби знає її все життя. 

 - Які ризики ? - Я хотів здаватись спокійним, але нерви були на межі. Сама Юля знала що вона вагітна, а мені не сказала. Чому ? Я що не маю права вирішувати ? 

 - Ризик викидня дуже високий, відшарування плаценти, кровотечі. Це небезпечно в першу чергу для її здоров'я. 

 - Я зрозумів, до неї можна ? - Я злякався за неї. Моя дівчина вагітна, й ця довбана вагітність не принесе нам нічого хорошого. Я можу втратити своє кошеня. 

 - Так, але вона ще спить. Будьте з нею лагідним, зараз їй не можна хвилюватись. - Каже на останок. 

Далі мене вдягають в халат та бахіли, на лице натягую маску та заходжу в палату. Юля лежить на ліжку повністю розслаблена, очі заплющенні, груди повільно здіймаються при диханні. Сідаю на крісло що стоїть поруч з ліжком, беру маленьку долоню собі в руки, підношу її до губ, ніжно цілую тоненькі пальчики. 

 - Чому ти нічого не сказала ? - Запитую тихо, знаю вона не чує мене. - Сьогодні я міг втратити тебе. Через твою дурість. - А вона спить. Мене переповнюють злість та тривога. Чому вона це приховала від мене ? Чому вирішила залишити дитину, всупереч здоровому глузду ? 

До ранку вона так й не прокинулась. В очікуванні я трішки вгамувати свою злість, й навіть заснув на тому не зручному кріслі. 

 - Макс... - крізь сон чую її тихий шепіт. 

 - Ти прокинулась ? - Сонно запитую розплющивши очі, вона й досі лежала на ліжку, бліда як стіна. 

 - Так... - я бачу як вона дивиться на мене, хоче щось сказати, але боїться. - Малюк ? - Юля хапається за живіт двома руками. 

 - З дитиною все добре. - Кажу, щоб її заспокоїти. - Як же мені хочеться накричати на тебе. Ти мене так налякала. - Все що міг з себе вичавити. 

 - Я знаю що мала сказати, але боялась. - Бачу як її губи нервово сіпаються, а очі повні сліз. Беру її долоню, злегка стискаю. 

 - Боялась чого ? Що я не захочу цієї дитини ? - Я не знаю чи я готовий зараз до дітей. Я боюсь цієї відповідальності. Але найбільше я боюсь втратити Юлю. 

 - Ні, боюсь того що не зможу народити тобі. Ця вагітність - це шанс для нас. Я так хочу народити нашу дитину. - Чому вона не думає про себе ? Як це біситись. 

 - Але ж не ціною твого життя. Кошеня, мені не потрібна дитина, якщо тебе не буде. - По її щоці тече одинока сльоза, а в мене щемить серце. 

 - Максе, я зможу. Зі мною нічого не станеться. - Важко видихаю, сваритись не хочеться, але як я можу дозволити їй піти на це. - Прошу, не вимовляй мене. Я хочу цю дитину. Навіть якщо ти не...