Той, кого я чекаю - Andriana

Елісон стояла перед величезним екраном, де за мить мали з’явитися її проєкти. Величезна аудиторія конференц-залу в Лондоні завмерла в очікуванні. Це був фінальний етап конкурсу, де змагалися найкращі молоді архітектори з усього світу.

Вона глибоко вдихнула, стримуючи хвилювання. Її пальці ледь помітно стискали аркуш із нотатками, але вона знала — зараз усе вирішує не текст, не слова, а те, як вона презентує свої ідеї.

Екран засвітився, і перед журі з’явився її проєкт — футуристична будівля, в якій поєднувалися сучасні технології та екологічність. Вона зробила крок вперед і почала говорити. Її голос був твердим, упевненим, кожне слово виважене. Вона не просто пояснювала концепцію — вона змушувала аудиторію бачити, відчувати її задум.

— Це не просто будівля. Це символ гармонії людини та природи, місце, що поєднує функціональність і естетику. Моє завдання полягало в тому, щоб створити простір, який не просто слугуватиме місту, а й стане його частиною, його душею.

Вона показала креслення, візуалізації, пояснила інноваційні рішення. Запитання від журі сипалися одне за одним, але вона відповідала чітко, розуміючи, що це її шанс.

Коли презентація завершилася, вона зітхнула і відступила на крок назад. У залі на мить запала тиша, а потім — оплески. Вона не знала, що вирішить журі, але відчувала: вона виклалася повністю. І цього разу цього могло бути достатньо.

Елісон зупинилася, намагаючись не видати хвилювання. Її серце калатало в грудях, але вона тримала спину рівно, підборіддя високо. Журі обмінювалися поглядами, гортаючи її креслення, вивчаючи деталі проєкту. Десь у залі хтось перешіптувався, проте всі погляди були прикуті до неї.

— Міс Ревель, — нарешті заговорив один із членів журі, чоловік із сивими скронями й проникливими очима. — Ваш проєкт справді вражає. Але є одне питання…

Він на мить зупинився, перегортаючи сторінку в папці перед собою.

— Як ви вирішите проблему енергозбереження в цій будівлі в довгостроковій перспективі? Чи є у вас план на випадок змін клімату, які можуть вплинути на роботу систем?

Елісон чекала складного запитання, тому була готова. Вона кивнула, зробила крок уперед.

— Так, звісно. Моє рішення базується на адаптивних технологіях. У будівлі буде використана система «розумної» енергомережі, яка регулює споживання енергії залежно від потреб. Додатково, сонячні панелі, інтегровані у фасад, можуть змінювати кут нахилу, щоб максимально використовувати природне світло. Також система збору дощової води працюватиме на охолодження приміщень у спекотні місяці.

Журі уважно слухали. Чоловік із сивими скронями вдумливо кивнув.

— Дуже добре, — сказав інший суддя, жінка в темному костюмі. — Ваш підхід інтеграції природи в міський простір заслуговує на увагу. Останнє запитання: що для вас є головною метою архітектури?

Елісон усміхнулася. Вона знала відповідь на це ще з того дня, коли вперше взяла олівець і почала малювати.

— Архітектура — це не просто будівлі. Це спосіб впливати на людей, їхні відчуття, емоції. Я хочу створювати простори, де люди почуватимуться щасливими, натхненними, в гармонії з собою і довкіллям.

Тиша. А потім — знову оплески. Журі обмінялися поглядами, хтось усміхнувся.

— Дякуємо, міс Ревель. Ви можете сісти.

Елісон кивнула, зробила кілька кроків назад і нарешті дозволила собі розслабитися. Її пальці більше не стискали аркуш із нотатками. Вона зробила все, що могла. Тепер залишалося чекати.

Елісон сіла, відчуваючи, як хвиля адреналіну повільно відступає. Її презентація була завершена, але тепер залишалося найважче — чекати вердикту журі. Величезний екран перед нею згас, залишивши після себе лише м’яке світло прожекторів.

Але за межами конференц-залу все тільки починалося.

Цей фінал транслювався в прямому ефірі, і тисячі людей по всьому світу спостерігали за ним. Архітектори, студенти, інвестори — усі, хто цікавився майбутнім містобудування. Ефір дивилися й ті, кого вона навіть не підозрювала.

У маленькому кафе на околиці хлопець у темному светрі сидів за столиком біля вікна, дивлячись у свій ноутбук. Його темне волосся трохи спадало на лоба, а пальці нервово постукували по столу.

Зоріан.

Він не мав наміру дивитися цей ефір. Чесно кажучи, він навіть не хотів. Але коли побачив знайоме ім’я в списку фіналістів, щось всередині змусило його натиснути на відео.

І ось тепер він сидів, не відриваючи погляду від екрану. Слухав її голос, бачив, як вона презентує проєкт — упевнена, сильна, зовсім не така, якою була колись поруч із ним.

Він навіть не одразу зрозумів, як міцно стиснув пальці в кулак.

Вона змінилася. Вона виросла.

— Отже, фінал. Ти це зробила, — тихо пробурмотів він сам до себе.

Зоріан відкинувся на спинку стільця, але не вимкнув ефір. Він продовжував дивитися, ніби намагаючись розгадати, ким тепер стала Елісон. І, можливо, зрозуміти, чому він досі не зміг її забути.