Той, кого я чекаю - Andriana

Елісон прокинулася з відчуттям дивного неспокою. Її серце билося швидше, ніж зазвичай, а в голові вирували уривки сну, які вона намагалася скласти докупи. Очі… темно-карі очі, сповнені тепла і таємниці. Вона знала, що бачила їх раніше, десь у своєму минулому, але пам’ять вперто не хотіла видавати більше деталей.

Вона піднялася з ліжка, підійшла до вікна і вдивилася в ще темне небо. За кілька годин світанок забарвить горизонт у золотаві відтінки, а зараз ніч огортала місто, даруючи йому примарний спокій.

Її телефон засвітився від повідомлення. Вона різко обернулася, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Це знову він? Той незнайомець?

«Доброго ранку, Елі.»

Вона зупинила погляд на екрані. Він знову назвав її так. Це ім'я… воно мало для неї якесь значення, але вона не могла згадати яке.

«Ти пам’ятаєш мене?» – прийшло друге повідомлення.

Елісон ковтнула клубок у горлі, відчуваючи, як пальці мимоволі стискають телефон міцніше. Вона не знала, що відповісти.

«Я думаю, що колись знала тебе…» – написала вона, вагаючись.

«І ти згадаєш.»

Вона нервово провела рукою по волоссю, намагаючись приборкати думки, що крутилися в голові. Вона не знала, що більше лякає – те, що вона нічого не пам’ятає, чи те, що цей хлопець, ким би він не був, знає її минуле краще за неї саму.

Зараз їй треба було зосередитися на конкурсі в Лондоні. Вона довго готувалася і не могла дозволити собі відволікатися на таємниці минулого. Але водночас, чи могла вона просто ігнорувати це?

Елісон перевела погляд на телефон. Вона не знала, чи хоче отримати ще одне повідомлення, але підсвідомо чекала на нього.

Минуле невідворотно наближалося до неї. І вона не була впевнена, чи готова його прийняти.

Вона сіла на ліжко, провела руками по обличчю та важко зітхнула. Її очікував насичений день – підготовка до конкурсу в Лондоні, а думки про таємничого незнайомця не давали спокою. Вона взяла телефон і відкрила повідомлення, перечитуючи кожне слово ще раз.

Її серце більше не стискалося при думці про Зоріана. Вона зрозуміла, що вже давно його забула. Навіть якщо він досі думає про неї – їй це байдуже. Він став частиною минулого, яке більше не мало влади над нею.

Щодо Лілі, Елісон ще не наважувалася їй сказати, що знає правду. Вона хотіла спочатку дізнатися більше, а потім розповісти їй усе в потрібний момент – так, щоб це вдарило найсильніше.

Вона повільно піднялася з ліжка і підійшла до дзеркала. В її очах був вогонь – не від болю, а від рішучості. Вона не збиралася зупинятися, доки не розкриє всю правду. І конкурс у Лондоні вона також мала виграти. Вона повинна була це зробити для себе.

Несподівано телефон знову завібрував. Вона різко обернулася і схопила його. Повідомлення було коротке: "Пиши в будь-котру годину. Я завжди тут..."

Елісон відчула, як серце забилося швидше. Вона задумливо провела пальцем по екрану, вагаючись, чи відповідати. Вона не знала, хто ця людина, але відчувала дивний зв'язок. Їй здавалося, що цей незнайомець знає її краще, ніж вона сама.

Вона знову перегорнула повідомлення і спробувала згадати щось більше. Ті карі очі... Вона бачила їх у своєму сні, але що це означало? Вона відклала телефон і заплющила очі, намагаючись пригадати бодай щось. Проте спогади залишалися розмитими, немов хтось свідомо стер їх із її пам'яті.

Зітхнувши, вона встала й почала збиратися. Сьогодні на неї чекали важливі справи, і вона не могла дозволити собі зациклюватися на минулому. Але одне вона знала точно – вона дізнається правду, що б це не коштувало.

Але зараз у неї не було часу на ці думки.

Конкурс у Лондоні був найбільшою подією її життя, і вона не могла дозволити собі втратити шанс. Вона вирушала туди вже за кілька днів, а репетиції ставали дедалі напруженішими. Їй потрібно було довести всім, що вона найкраща.

Конкурс збирав найталановитіших учасників з усього світу. Це був не просто виступ – це була битва за можливість отримати визнання, контракти, можливість працювати з кращими у своїй сфері. Елісон знала, що серед суперників є сильні конкуренти, але вона була готова битися за перемогу.

Вона стояла перед величезним дзеркалом у репетиційній залі, важко дихаючи після чергового прогону. Її тіло боліло від виснажливих тренувань, але вона не дозволяла собі зупинитися. Ще раз. І ще. Кожен рух мав бути доведеним до досконалості, кожен крок – відшліфованим до ідеалу.

Тренер підійшов до неї, схрестивши руки на грудях.

– Ти молодець, але цього недостатньо, – сказав він жорстко. – Твої суперники не відступатимуть. Потрібно більше впевненості. Більше вогню в очах!

Елісон кивнула, витираючи піт з чола. Вона знала це. Вона відчувала це. Усі ці роки підготовки, всі жертви, всі безсонні ночі – усе заради цього моменту. Вона не могла підвести ні себе, ні тих, хто вірив у неї.

Вона зосередилася на фінальних приготуваннях. Останні години перед виступом – найнапруженіші. Вона ще раз переглянула свій номер, кожен рух, кожну деталь.

За кулісами панувала напруга. Інші учасники зосереджено готувалися, кожен занурений у власні думки. Дехто нервово повторював свої номери, хтось просто сидів із закритими очима, намагаючись зібратися з силами.

Коли її ім’я оголосили, вона вдихнула глибше. Серце калатало в грудях, але вона вийшла на сцену впевнено. Прожектори засліплювали, але вона вже не помічала нічого, крім сцени, крім ритму, що звучав у її голові.

Це був її момент. Її битва. І вона не мала наміру програвати.