Той, кого я чекаю - Andriana

Елісон сиділа в готельному номері, загорнувшись у м'яку ковдру, а на столі перед нею парувала чашка чаю. Лондон після конкурсу здавався зовсім іншим – не таким величезним і чужим, як раніше. Можливо, справа була у втомі. А можливо, в тому, що її думки тепер крутилися не лише навколо перемоги.

Вона знову відкрила повідомлення від незнайомця. Щось у його словах завжди було таким... особистим. Наче він справді знав її.

"Ти там, де завжди мріяла бути."

Ці слова не давали їй спокою.

Він знав про її мрії.

Це не просто випадкова людина, яка вирішила підтримати її після конкурсу. Він стежив за її шляхом. Але не так, як роблять звичайні підписники чи шанувальники – ні, він знав її думки, її сумніви, її страхи.

Вона задумливо водила пальцем по екрану, вагаючись, перш ніж написати відповідь.

"Чому ти завжди з'являєшся в потрібний момент?"

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім екран сповістив, що він друкує.

"Бо я знаю, що таке бути на твоєму місці."

Елісон завмерла.

Вона дивилася на ці слова, відчуваючи, як у грудях розливається дивне тепло, змішане з тривогою.

Це був не просто хтось, хто її підтримує.

Це був хтось, хто її розумів.

Але хто?

Елісон довго дивилася на екран, перечитуючи ці слова знову і знову.

"Бо я знаю, що таке бути на твоєму місці."

Її пальці мимоволі стиснули телефон. В голові запульсували десятки запитань.

Він теж проходив через це? Теж знає, що таке стояти перед залом, приховувати хвилювання, чекати оголошення результатів?

Можливо, він теж був архітектором? Або…

Вона різко видихнула, коли нове повідомлення з’явилося на екрані.

"Ти багато чого досягла, Елісон. Але ти ж розумієш, що найважливіші речі не вимірюються нагородами?"

Вона нервово усміхнулася.

— Ти сьогодні вже не перший, хто натякає на це… — прошепотіла вона, пригадавши ту дівчину, яка хоч і програла, але мала поруч людей, котрі були її справжньою перемогою.

Елісон набрала у відповідь:

"Так. Але чому здається, що ти знаєш про мене більше, ніж я про тебе?"

Він друкував довше, ніж зазвичай.

"Можливо, тому що я давно тебе знаю."

Вона відчула, як по спині пробіг холодок.

Відкинулася назад, переварюючи ці слова.

Їй стало… тривожно. Але водночас — цікаво.
 

"Хто ти?" — її серце калатало, поки вона натискала «надіслати».

Але відповіді не було.

Він зник.

Елісон ще кілька хвилин тримала телефон у руках, вдивляючись у екран, ніби це могло змусити його знову відповісти. Але повідомлення не з’являлося.

"Я давно тебе знаю."

Ця фраза глибоко засіла в її свідомості. Вона перечитувала її знову і знову, намагаючись знайти в ній хоч якусь зачіпку.

Давно.

Це означало, що він не просто випадковий незнайомець. Він був частиною її минулого.

Вона заплющила очі, перебираючи в пам’яті всіх, хто міг би так сказати. Однокласники? Хтось із коледжу? Можливо, навіть один із суперників на конкурсі?

Але жодна відповідь не здавалася правильною.

— Хто ти? — прошепотіла вона, відкинувши телефон на подушку.

В готельному номері було тихо, лише десь у коридорі чулися приглушені голоси. Вона раптом відчула втому. Сьогодні був складний день, і її думки були надто заплутаними, щоб знайти правильну відповідь.

Вона знову взяла телефон, глянувши на екран востаннє перед тим, як відкласти його. Але саме в цей момент він знову завібрував.

"Я не зник. Просто хотів, щоб ти подумала."

Серце Елісон шалено закалатало.

Він читав її. Він знав, що вона зараз робить, про що думає.

Це лякало. І водночас — зачаровувало.

"І що мені думати?" — швидко набрала вона.

Відповідь прийшла майже миттєво.

"Про те, що іноді відповідь ближче, ніж здається."

Елісон нервово проковтнула.

Це був хтось із її оточення.

Але хто?