Ти моє світло - Кеті Рід

– Хто? – спантеличено перепитала я, поспішно жуючи картоплю, яку встигла покласти до рота. Антон, спостерігаючи за мною, показав пальцем на мене, а потім собі на куточок губ. Я витерла кетчуп і зморщила ніс. Він пирхнув від сміху.

– Ми ходили на побачення в неділю.

Он воно що. Той геймер. Це ж треба, я навіть голос не впізнала...

– Тобі щось треба? – здивувалась я. Навіщо він дзвонить?

Антон раптом витяг свій телефон. Ввімкнув камеру, підняв руку вгору і зробив селфі, захоплюючи в кадр і мене. Я закотила очі, але не відвернулася. Потім відкинувся на спинку шкіряного диванчика і відпив колу через трубочку. Я теж сьорбнула апельсиновий сік, поки хлопець відповідав:

– Я ж казав, що подзвоню.

Він би ще тиждень почекав...

Я пирхнула, і напій розбризкався по столу. Антон вже сміявся вголос. Я кинула в нього серветкою, але й сама не змогла втриматись від посмішки. Він не розгубився – спіймав її і став витирати сік на столі.

– Вибач, – озвалась я, повертаючись до розмови, – але ти надто довго думав.

Скинувши дзвінок, я допомогла Антону прибрати. Він не спитав, з ким я розмовляла. Думаю, і так все було зрозуміло. Лише погляд його став уважнішим. Наче він намагався зрозуміти, як я вчиню з ним самим.

Після вечері ми вийшли на шумний проспект, вкритий бруківкою. Стемніло. Вздовж дороги засвітилися ліхтарі, але їхнє світло чомусь зараз здавалося холодним і чужорідним. Я зіщулилася і рушила вперед.

Машини повільно рухалися у вечірньому заторі, поки ми йшли до метро. На платформі зупинилися. Антону треба було їхати в один бік, а мені – в інший.

Я вирішила одразу викласти все, як є, поки він не запропонував зустрітися знову.

– Вибач, але думаю, в нас нічого не вийде.

Антон хмикнув, наче чекав цього. Провів долонею по скуйовдженому від вітру темному волоссю і сховав руки в кишені яскравої куртки.

– Ти й не збиралася давати мені шанс, правда?

Я здивовано округлила очі. Він невесело всміхався, але осуду в очах не було. Скоріше, розчарування.

Сьогодні я розчаровую всіх.

– Мабуть, так і є, – я вирішила сказати правду. – Справа не в тобі. Я просто... не знаю, чи готова до стосунків. 

Хлопець нахмурився. Я відвернулася від його уважних очей. На станцію, зі свистом гальмуючи, приїхав його поїзд, але Антон навіть не звернув на нього увагу. Повз нас проносилися потоки людей – одні поспішали зайти у вагон, інші виходили – а ми так і продовжували стояти посередині.

– Тоді давай спробуємо просто проводити час разом, – раптом запропонував він. – Я не буду вимагати від тебе почуттів. А ти зрозумієш, готова чи ні. 

Він серйозно? 

Я й не помітила, як кивнула. Антон всміхнувся – цього разу щиро, аж тут приїхав мій поїзд. Я помахала на прощання і побігла до найближчих дверей.

– Не блокуй мене, як тільки прийдеш додому! – крикнув він навздогін.

– Добре! – розсміялась я, забігаючи всередину.

Двері зачинилися, і вагон зрушив з місця. Та перш ніж мене поглинула темрява тунелю, я встигла побачити останню посмішку цього незвичного хлопця.