Той, кого я чекаю - Andriana

Вечір, коли журі оголосили ім’я переможця, перетворився для Елісон на вир емоцій і подій. Вона не встигла оговтатися від усвідомлення своєї перемоги, як до неї підійшов голова комісії. Його стримана, але доброзичлива усмішка свідчила про щось більше, ніж звичайне привітання.

— Міс Ревель, я хотів би ще раз вас привітати. Ваш проєкт справді видатний. Але я маю для вас ще одну новину, — сказав він, уважно дивлячись на Елісон.

Її серце знову забилося швидше.

— Ваша перемога означає не лише визнання тут, на цьому конкурсі. Ви отримуєте можливість представити свій проєкт на міжнародному рівні в Лондоні.

— В Лондоні? — перепитала вона, не вірячи своїм вухам.

— Так, — підтвердив голова комісії. — Це частина нашої співпраці з Британською асоціацією архітектури. Ваша презентація стане частиною великої виставки інноваційних проєктів.

На мить у залі стало тихо. Усі присутні здавалися шокованими так само, як і Елісон. Вона ледь стримувала хвилювання.

— Це… це неймовірна честь, — нарешті змогла сказати вона.

— І ви її заслужили, — відповів голова журі.

Оплески, що пролунали, знову заповнили зал. Елісон відчула, як її обійняла Лілі, яка підбігла до неї, не приховуючи радості.

— Ти чуєш це, Елісон? Лондон! Ти їдеш до Лондона! — вигукнула вона.

Всю ніч Елісон не могла заснути.

Її думки постійно поверталися до слів голови журі. "Лондон" звучав у її голові, як щось далеке й недосяжне. Вона лежала на ліжку, дивлячись у темряву, і думала про те, як усе змінилося за останні кілька місяців. Від дівчини, яка намагалася забути про минуле, до переможниці конкурсу, яка тепер готується до міжнародної презентації.

Наступного дня вранці, коли вона зайшла до офісу організаторів конкурсу для обговорення деталей, їй надали список документів, які потрібно було підготувати, а також розклад майбутньої виставки в Лондоні. Подія мала відбутися через місяць.

— У вас буде достатньо часу, щоб внести будь-які корективи до вашого проєкту, — пояснив куратор, перегортаючи папери. — Крім того, ви будете працювати в нашій команді підготовки до виставки.

Елісон уважно слухала, записуючи кожну деталь у блокнот. Вона хотіла бути впевненою, що не проґавить нічого важливого.

У наступні тижні її життя перетворилося на калейдоскоп підготовки. Вона проводила дні в офісі організаторів, обговорюючи технічні аспекти проєкту, ночі — удосконалюючи кожну дрібницю в презентації. Її графік став настільки насиченим, що вона майже не мала часу на особисте життя.

Одного вечора, працюючи над деталями презентації, вона зупинилася на мить і подивилася на свій ноутбук. На екрані був її проєкт, який тепер виглядав досконалим. У ці моменти вона відчувала, що повернула контроль над своїм життям.

— Це твій шанс, Елісон Ревель, — сказала вона собі.


---

Коли прийшов час відлітати до Лондона, Елісон стояла в аеропорту з валізою в руці. Вона ніколи раніше не була за кордоном, і думка про те, що її чекає нова країна, трохи лякала, але водночас надихала.
 

— Ну що, готова? — Лілі, яка прийшла провести її, усміхнулася.

— Мабуть, так, — відповіла Елісон, намагаючись приховати хвилювання.

— Ти навіть не уявляєш, що на тебе чекає. Лондон — це місто, яке змінює життя. І я впевнена, що він змінить і твоє.

Елісон обійняла подругу, побажала їй удачі та вирушила до терміналу.

Політ був довгим, але сповненим очікувань. Коли літак приземлився в аеропорту Хітроу, Елісон зрозуміла, що вона дійсно опинилася в іншому світі. Лондон зустрів її прохолодним, але свіжим зимовим ранком.

Виходячи з аеропорту, вона побачила представника організаторів виставки, який тримав табличку з її ім’ям.

— Ласкаво просимо до Лондона, міс Ревель, — сказав він, простягаючи їй руку. — Ми раді бачити вас тут.


---

Перші дні в Лондоні минули у знайомстві з містом і підготовці до виставки. Елісон була вражена масштабами події. Простір, у якому мала проходити виставка, був величезним — скляні стіни будівлі відбивали краєвид міста, створюючи відчуття, ніби ти перебуваєш у центрі всесвіту.

Куратори показали їй місце, де буде представлено її проєкт. Воно розташовувалося в одному з найкращих секторів виставки.

— Ми впевнені, що ваша робота справить велике враження на гостей, — сказав один із організаторів.

Елісон стояла перед величезним екраном, на якому мала бути презентована її "Жива архітектура".

Вона відчувала змішані емоції — гордість, хвилювання, трохи страху.
Але тепер вона знала одне: цей момент — її шанс показати себе світу. І вона не збиралася втрачати його.

Тим часом, в одному зі спокійних районів міста, у будинку Зоріана панувала незвичайна тиша. Він сидів у вітальні, гортуючи ранкову газету. Його дружина перебувала на кухні, готуючи сніданок, але роздратоване постукування ножа об обробну дошку свідчило, що між ними знову виникла чергова сварка. Віднедавна такі моменти стали звичною частиною їхнього шлюбу.

Зоріан механічно перегортав сторінки, намагаючись абстрагуватися від нав'язливих думок. Його увагу привернула велика стаття з яскравим заголовком: «Нове обличчя інновацій в архітектурі: перемога на конкурсі молодих талантів». Поруч розміщувалася фотографія жінки в стильному костюмі, яка стояла на тлі блискучої презентації. Її обличчя здалося йому знайомим, але він не відразу впізнав її.

— Що це ти там читаєш? — запитала дружина, заходячи до кімнати з чашкою кави в руках.

— Просто про якийсь конкурс… — пробурмотів він, але його голос затих, коли він нарешті прочитав ім'я переможниці.

Елісон Ревель.

Ці два слова немов ударили його по серцю. Він підняв очі на фотографію ще раз, і тепер сумнівів не залишилося. Це була вона. Зовсім інша, але все ж таки вона. Її погляд світився впевненістю, а усмішка випромінювала щастя. Це вже не була та тиха і розгублена дівчина, яку він пам’ятав.

— Невже це… — Він не встиг закінчити фразу, як у кімнату зайшли його мама та молодший брат Макс.

— Що там? — запитала мама, помічаючи зміну в його обличчі.

Зоріан мовчки простягнув їй газету, вказавши на статтю. Жінка на мить застигла, вдивляючись у фото, а потім її обличчя осяяла усмішка.

— Елісон! Це ж наша Елісон! — вигукнула вона.