Той, кого я чекаю - Andriana

Минуло кілька тижнів відтоді, як Елісон вирішила відпустити своє минуле. Але це виявилося складніше, ніж вона могла собі уявити. Зоріан все ще з’являвся в її думках: у вигляді спогадів, старих фотографій чи музики, яку вони слухали разом. Проте вона прийняла рішення — не дозволяти цьому зупиняти її рух вперед.

Щоб зайняти свій час і заповнити порожнечу, вона з головою поринула в роботу. Її студія була її притулком, а мольберт і фарби — єдиними, хто розумів її. Але одного дня її наставник, містер Вілсон, зайшов до студії з пропозицією.

— Елісон, я знаю, що ти шукаєш виклик, і, здається, знайшов для тебе щось особливе, — сказав він, тримаючи в руках конверт.

— Що це? — запитала вона, відклавши пензель.

— Міжнародний конкурс дизайнерів. Це надзвичайно масштабна подія. Тема — створення сучасного міського простору з екологічними акцентами. Учасники з усього світу подають свої проєкти. Якщо ти виграєш, то отримаєш шанс поїхати до Лондона, щоб представити свій проєкт перед світовими експертами.

Елісон уважно слухала, але в її очах відбивалася невпевненість.

— Я не знаю, чи зможу…

— Елісон, ти маєш талант. Я бачу це кожного дня. І, якщо дозволиш собі спробувати, ти зможеш досягти неймовірного.

Ці слова залишили слід у її серці. Того вечора вона повернулася додому, тримаючи в руках конверт з умовами конкурсу. Вона довго сиділа за столом, розглядаючи ідеї. Її думки все ще іноді зверталися до Зоріана, але тепер це було інше. Вона зрозуміла, що має шанс почати нову главу свого життя.

"Може, це саме той крок, який допоможе мені забути?" — подумала вона, відкриваючи свій блокнот для перших ескізів.

Наступні дні вона працювала, не покладаючи рук. Щоразу, коли спогади про Зоріана намагалися відволікти її, вона нагадувала собі, що майбутнє важливіше за минуле. Робота стала її терапією, а проєкт — символом її сили.

"Життя не стоїть на місці, навіть коли серце болить. Іноді саме біль змушує нас рухатися вперед."