Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

От як мені тепер вчинити? Покинути його? Для цього вже запізно. Провчити? Чим? Позбавити сексу? Така собі кара за його вчинок. Та й я від неї постраждаю також. На щастя, я мала час поміркувати про це, доки вечеря не скінчиться. Чи не мала?

Телефон, котрий лежав на коліні, завібрував. Спочатку я подумала, це Тоні. Та мені нарешті відповіла мама. Я відправила свій знімок у костюмі посеред того залу їй та татові, бо хотіла показати, що я не зовсім ще занапащена, що моє життя потроху налагоджується, нехай і за прямої участі — та неабиякого впливу — Тоні. Тато написав у відповідь одразу. Привітав. Попросив зателефонувати завтра й усе йому розповісти. А на повідомлення від мами я й не сподівалася. Але воно прийшло. Просто зараз. І я його вже прочитала.

«Нарешті вдягнена. Вітаю.
Це не змінить моєї думки.
Та, можливо, ти йому справді небайдужа,
якщо він знайшов тобі справжню пристойну роботу.»

Агов, Боже, це не той момент, коли я потребувала знаку! Чи той? Я підняла очі, помітила, що ми вже під’їжджаємо до будівлі з босовим пентхаусом. Потрібно було дістатись аж сюди, щоб збагнути, що додому я насправді не хочу.

Коли я знов увійшла до того ресторану, вечеря вже закінчилася, а гості розходилися по автівках. Спізнилась.

Тоні ані в залі, ані на вході я не побачила. За планом він мав ховатись на кухні після «викрадення». Крокуючи туди, я уявляла, що він зірвався, втопив поразку зі мною у випивці та чужих поцілунках й пестощах, і серце калатало шалено. Це ж в його дусі, чого ще чекати від того, хто, уявляючи себе лицарем-благодійником підшукував обраницю, користуючись своїм пануванням над нею?

Та Соретті таки знайшовся там, де повинен був. Разом із Кірстен. Та Лукою.

— Якщо любить, помиритеся, — прицмокнув його друг, облизуючи ложечку. Поряд із ним на столі лежали шкіряні рукавчики, а сам він був вдягнений у чорний костюм, і виглядав при цьому дахозносно. Якби я була вільна, позаздрила б тій сусідці, але ж Тоні… він мій неперевершений диявол.

— Ти сам винен, дурню. Ці твої ігри… Тепер я починаю розуміти, що Бо з його передбачуваністю не такий вже поганий, — вголос міркувала Кірстен.

Притулившись плечем до одвірка як заблуда, я кахикнула і нахмурилася, звертаючись спочатку до Луки:

— А ти що тут забув?
— Пацан-мафіозі не з’явився. Мабуть, засцяв, — реготнув він, виразно глипнувши на Соретті.

— Та яка з тебе Коза Ностра, — обурилась я. — Ти на них навіть не схожий.

Хоча я бачила гангстерів тільки в серіалах, та хіба вони не повинні бути огрядні й огидні, геть не привабливі й привітні, як цей фліртунчик?

— Колись, коли оцей от, нам не заважатиме, я тобі за келишком вина дещо розповім, серденько, — проспівав він грайливо у відповідь, і саме в цей момент Кірстен схопила його під лікоть.

— Пішли, промінчику, подихаємо свіжим повітрям. Якщо що, я була на твоєму боці. Ну, ти чула, — додала вона, проходячи повз мене.

На кухні не лишилось більше нікого крім мене та Тоні. І земляного запаху грибів, вершкового соусу та того смаженого чорного перцю.

— Що, життя підсунуло тобі лимони? — гмикнула я.

Бо Соретті дійсно тримав в руці один, начинений джелато. Їх подавали на десерт.

— Та ні, я сам їх нагріб.

Раніше він напився б і влаштував гармидер, та зараз я не помітила ані натяку, що Тоні підхмелений, хоча келих-другий він точно перехилив.

— Як все минуло?

Я не знала, з чого почати розмову. Я дурна, бо зірвалася сюди, а мала б сидіти в пентхаусі, або не їхати взагалі. І я ж жодним чином не повинна перепрошувати. От слова і застрягали в горлі.

— Добре, — нерішуче осміхнувся він. — Всі, нібито, задоволені. Під кінець покликали Кірстен до зали та ледь не відбили долоні, так аплодували їй. До речі, платню за вечір ти таки отримаєш, бо всім збіса сподобався твій виступ.

— Отакої, — пирскнула я, помітивши, що він таки вдягнув підвіску. Мабуть, вона примножила успіх сьогоднішнього вечора. — Я не хочу кидати тебе, Тоні.

Соретті відклав морозиво та ложку, обережно, ніби вони можуть вибухнути, або від різких рухів я раптом зміню думку.

— Радий це чути.

— Але без покарання ти не залишишся. Я вже вигадала його. Дорогою сюди.

Він виструнчився й позирнув на мене. Я витримала його темний заінтригований погляд, не відводячи очей.

Так, мені спало на думку, геть випадково, дещо лиховісне й особливе. І Тоні це заслужив. Єдиний можливий спосіб провчити того, хто звик отримувати, що забажає, — завадити йому мати все. І мова геть не про дупку.

— Впевнений, ти постаралася, — схиливши голову вбік, Соретті приготувався вислухати свій присуд.

— Я не вийду за тебе заміж, присягаюся. Вмовляй мене, змушуй, ти ніколи остаточно не зробиш мене своєю, Тоні Соретті. Зарубай це собі на носі, єнотику.

Тоні примружив одне око, подумки щось прораховуючи, і спитав:

— А я матиму час, щоб розробити план, як обійти твою клятву?
— Матимеш.

Тільки після цього Соретті неквапливо підійшов до мене. Пригорнув до себе, і тицьнувшись носом йому в шию, в саме осердя суміші пороку, грейпфруту, морської солі та лавру, я усвідомила, що вчинила вірно.

— В мене дещо є для тебе, любонько Бессі, — промовив Соретті мені на вушко трохи згодом, коли ми ось так простояли, обіймаючись, кілька хвилин. — В лівій кишені.

— Каблучка або презервативи? — закотивши очі, пробурчала я.

— Який обмежений набір думок, — засміявся він. — Засунь туди свої пальчики, piccina, — мене огорнув його бархатистий гріховний акцент, — ти там усе мацала, нам обом це добре відомо.

Цокнувши язиком, що мало б означати, що Тоні бовдур, яких не відав світ, я усе ж таки підкорилася. Й витягла назовні оксамитовий мішечок.

— О ні, це той браслет… — скривилась я.

— Може, ти поглянеш? — відпустивши мене, здійняв Соретті брови.

Я розв’язала тоненькі стрічки й висипала на розкриту долоню ланцюжок, а на ньому…