Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

— От чому ти лютуєш? — здивувався Соретті. — Тобі все це було відомо. Запасний план, одруження заради ресторанів і те все… Я нічого не приховував від тебе, Бессі. Гаразд, — кивнув він, — замовчував дещо…

— Від трактування змінюється зміст, — заперечила я. — То чого ти прагнув? Виконати батькову настанову чи просто одного дня вирішив, що тобі час погратись в дорослого й знайти собі постійну подружку, вбивши двох зайців одночасно? Трьох, тобі ж закортіло ще врятувати якусь гарячу бідосю в мереживних трусах від злиднів. Браво! Тобі вдалося! Майже! — я виплюнула це словосполучення як найтоксичнішу образу зі свого арсеналу. — А хто тобі сказав, що мене взагалі потрібно було рятувати?!

— А хіба ні? Вибач, тобі насправді подобалось працювати в білизні й постійно відбиватись від чуваків, котрі намагались зґвалтувати тебе? — єхидно пирхнув він.

Ні, але… Я ж вважала себе особливою, такою, що дійсно зацікавила Тоні, привернула його увагу, змусила відчувати дещо справжнє. А я лише відповідала якимсь його вимогам, ось і все.

Я дістала з кишені ланцюжка й кинула в Тоні. Він його впіймав. Розгублено глипнув на Діву Марію, потім на мене, а я у відповідь простромила боса сповненим ненависті поглядом. Він розвів руками, вважаючи, що я вимагаю пояснень. Добре, можливо так і було.

— Що ти хочеш почути від мене, дорогенька? Так, я обирав, бо це чоловічий світ, а я самовпевнений розбещений покидьок, котрий скористався всіма своїми привілеями, бо я звик робити це, щоб отримати те, що я хочу. Та хіба між нами відбулося б хоч щось, якби ти мене не захотіла? Я не примушував тебе ні до чого.

— Та невже?!

Я можу навести купу прикладів! Просто зараз.

— Спочатку… — виправився він.

— І які в тебе були вимоги?

Тоні розпачливо глянув на мене й поморщився, ніби в нього раптом схопило серце. Та цей той випадок, коли я навряд викликала б лікарів, навпаки, стояла б над ним і спостерігала, як він страждає.

— Хіба це важливо? Зараз? Коли є ти і я, Бессі, — стиха промовив він, мабуть, збагнувши, що звичайними балачками, фліртом й натяками заспокоїти мене не вдасться.

— Вимоги, Ентоні!

Він гучно втягнув ротом повітря.

— Її не мали цікавити ані мої гроші, ані популярність, — й кахикнув, немов в нього дерло у горлі і щось заважало йому говорити. — А ще щоб вона не була схибленою на мені.

Я слухала його, споглядаючи на свої нігті. Аби куди, тільки не дивитись в очі Соретті. Тільки б не піддаватись магії тих вугільних пусток.

— І що зі мною було не так? Бо ти паралельно розважався з іншими. Чим я тобі не підійшла? — уїдливо поцікавилась я.

Тоні озирнувся на двері — там, за ними, на нього чекало майбутнє, чекали гості й вечеря, й визнання, — а він застряг тут зі мною. І, схоже, йому уривався терпець. Вже недовго лишилося, єнотику.

— Бессі…
— Мені зазирнути в ці ящики і дістати вино?

Соретті аж пересмикнуло від згадки про той жахливий для його психіки та винної колекції судний день.

— Я не знав, як до тебе підступитися, гаразд? — кинув бос, змахнувши рукою. — Я не хотів усе спаскудити. Чомусь про це Сильвія тобі не розповіла… — нехай поволі, по слову, що я витягала з нього, але Тоні все ж таки розповідав. Або він брехав. Відтепер я не мала певності в цьому. Ні в чому, якщо точніше.

— А зрештою все склалося як завжди — ти споїв мене і спокусив. Вибач, що розчарувала, — зітхнула я, знизавши плечима. Не дарма він не одразу зупинив той свій вибір на мені.

— Елізабет! — гримнув Соретті. Зірвався з місця, пролетів кілька кроків і зупинився так само навпроти мене, але вже ближче. — Я… Бачиш, що ти робиш зі мною? Ні з ким ще мені не віднімало язика!

— О, мені перепросити і через це? — вигнула я брову.

— Сердься, якщо хочеш. Ти маєш право на це. Але ти не можеш заперечувати, що ми закохались одне в одного.

— Закохались? Чи лише слідуємо черговому пункту твого схибленого плану?

Тоні підступив ще. Підійшов впритул. Я відвернула голову, та він узяв мене за підборіддя і змусив поглянути йому у вічі. Сподіваюся, погляд, котрий він отримав від мене, був для нього нестерпний.

— Я вб’ю заради тебе, Лізбет, й помру за тебе, — повільно проказав Тоні. — Я бовдур, котрий мав купу дівок, але не нормальні стосунки, щоб знати, як потрібно поводитись. І я шукав тебе. І знайшов.

— Виклич мені машину… — побляклим голосом, що втратив усю свою лють, попросила я. В мене не той стан, щоб знов випробовувати долю, сідаючи в випадкове таксі.

— Не кидай мене в такий вечір, Бессі. Будь ласка, — а Соретті перейшов на благальний шепіт.

— Виклич. Мені. Машину. Я хочу додому.

Він притулився чолом до мого чола. Кілька секунд ми ось так дихали одне одним. Чи прощалися. Я вже не розуміла, що відбувається. Та відчувала, мені потрібно піти, побути якнайдалі від нього, прийти до тями.

— І не смій цілувати мене, — додала я про всяк випадок.

Бо тоді б все заплуталося ще сильніше.

Тоні не знав, як втримати мене, тому зробив єдине, що міг — відпустив. Хоч і попросив замість прощання дочекатись його в пентхаусі, щоб ми ще мали змогу поговорити. Та я й не збиралася втікати аж до Омахи. Бо через нього там мене ніхто не жде.

Нічний Нью-Йорк, що пропливав за вікном, мені анітрохи не співчував, чхати він взагалі хотів на мене, його сяйливий зацікавлений погляд був прикутий до Тоні. Цей вечір належав йому.

А я застрягла у дупі минулого.

Частина мене розуміла — те, що я сьогодні дізналася, вже немає значення. Це був початок. Його ніяк не виправити і не змінити.

А інша тріумфувала, бо я нібито проявила характер, зберегла себе й свою гордість. Й задок.

І це мене не тішило. Я й справді воліла бути присутньою на тій вечері, спостерігати, як Тоні вражає всіх, слухати, як гості хвалять страви Кірстен, пити вини, пишатися й насолоджуватися увагою. Й успіхом.