Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

— На все, — красномовно промуркотіла я.

Але отримав він не лише дозвіл. Точніше на це ніщо поки не вказувало, та по пиці йому хтось вмазав, бо коли Тоні повернувся до пентхауса увечері, перше, що я помітила — це розбитий кутик зухвалого рота.

Ну гаразд, спочатку, взагалі-то, я звернула увагу на Джованні Соретті, котрий стовбичив в нього за спиною. І в цього неочікуваного гостя під оком назрівав добрячий синець… Що там в них відбувалося? І чому я не пішла з Тоні? Але ж їм потрібно було потеревенити наодинці. Багато про що.

Я тільки-но пів години тому закінчила з Кірстен наводити лад на кухні після її кулінарних експериментів, і останнє, чого мені зараз кортіло, — будь-якої активності.

— І що сталося? З вами обома, — прицмокнула я, споглядаючи то на одного, то на другого чоловіка, що так і тупцяли біля ліфта, немов розгубилися, стрівши мене.

— Ну, ми погомоніли трохи, — сховавши долоні в кишені штанів, повідомив Тоні, хитнувшись з носаків черевиків на п’яти. Але п’яним він не був.

— Кулаками? І як? Вдало?

— Начебто, — відповів вже Джованні. Й поклав ріку Тоні на плече. Той і не намагався її скинути. Гаразд. Це вже щось. Певний прогрес.

— Там Кірстен дещо лишила, вистачить вам обом.

На кухонному острівці стояв результат її старань і страждань. Вона б воліла дочекатись повернення Тоні, — котрий, прийнявши після сексу душ і пересвідчившись, що вона усе ще не бажає його присутності на кухні, пішов до Джованні, — але її раптово викликали на роботу, бо не вийшов на зміну один з кухарів. І вона пообіцяла вбити його, якщо причина його відсутності — не раптова смерть. Бідолашна. Вона навіть не відпочила як слід. Але ідея вкласти своє ім’я до рота мангеттенських гурманів й вийти з тіні шеф-кухаря «Орегано» додавала їй снаги, це навіть відчувалося в її присутності. Й читалося в її очах. Вони сяяли мріями. Як і в Тоні.

В цьому я їм обом страшенно заздрила. Я й досі пливла за течією, точніше дехто наполегливо мене штовхав, але знати, чого ти волієш, прагнути цього, горіти цим — неоціненно. Можливо і я колись втямлю, до чого лежить моя душа, якщо вже дізналась, кому належить серце. Ну й тіло також.

— Справді? Пішли… — змахнув Тоні рукою, звертаючись до Джованні. Зробив паузу й додав: — Гм. Великий Джо.

Цікаво, «тато» назавжди лишиться забороненим слово у їхніх розмовах, чи воно також повернеться згодом?

— А чом би й ні, — погодився старший Соретті, здійнявши брову. Судячи з того, як він поморщився, він одразу ж пошкодував про це.

Коли Тоні йшов у кухню, спинився ненадовго коло мене й пригорнувся губами до мого вушка:

— Твоя дупка тепер офіційно належить мені, кохана.

Він отримав дозвіл. Що ж, угода є угода.

Джованні не квапився. Дочекавшись, доки Тоні зникне за рогом, він також підійшов до мене.

— Не знаю, як це тобі вдалося, Елізабет, але дякую, — його очі заблищали від сліз, що набігли миттєво, і Великий Джо закліпав, намагаючись їх позбутися. — Ждатиму тебе завтра о десятій у «Вітторії».

Я автоматично кивнула, але дійшло до мене не одразу.

— Га?

— Він піднатаскає тебе трохи, поки ще маємо час, — докинув Тоні, вже стискаючи в руці виделку, коли я спитала більш виразно та багатослівно, в яку халепу колишній наймач і за сумісництвом мій коханий знову мене втягнув.

— І я вельми вимогливий бос, — а Джованні тим часом заздалегідь почав мене залякувати, паралельно відкорковуючи пляшку вина.

Кляті Соретті! Я вкотре пошкодувала, що зв’язалася з ними!

____________

[1] Кетчер (англ. catcher) — бейсбольний термін. Це гравець, який перебуває за домом, і приймає м'яч, поданий пітчером.