Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

Я скосила очі на Джованні, котрий старанно відігравав роль виключно гостя. Так, йому страшенно важко не втручатися, та за час мого навчання він зізнався мені, що зробить усе, щоб в цей вечір ім’ям Тоні спалахнув Нью-Йорк. Нарешті в гарному сенсі. Якщо це означає триматись осторонь, так тому і бути.

Великий Джо підняв вгору обидва великих пальці в спробі підтримати мене, але я все одно нервувала. Приклавши долоню до живота, гарячково крутила ґудзика на білому піджаку, з-під котрого визирало чорне мереживо шовкової комбінації. Цього разу Сильвія вбрала мене так файно! Мені збіса сподобався цей костюм. А на додачу до нього мені зробили темний макіяж і трохи накрутили волосся, і вперше подивившись на себе в дзеркало, я чомусь подумала про пантеру, таку розкішну, хижу кішку, і пришла в захват від цього. Але навіть це не додало мені достатньо впевненості. І те, що чекало після вечері на мій задок, бентежило мене зараз найменше.

«По-перше, будь собою, поводься стримано, але не белькоти, не вдавайся до лестощів, тримайся так, ніби увесь Мангеттен належить тобі…»

«По-друге, якщо хтось розпускатиме губи, відповідай, гріши язиком, як вмієш, але обов’язково посміхайся, нехай вважає себе найбільшим нікчемою у світі…»

«По-третє, якщо потрібно, вибухай. Тобі це добре вдається. Нехай краще тебе боятимуться, аніж вважатимуть слабкою…»

Я сміялася, коли Джованні викладав мені усе це, а він не жартував. Відправляючи мене на курси по етикету до старшого Соретті, Тоні не вточнив, що мав на увазі італійський етикет, особливий, неповторний, запальний, нехай Великий Джо й потурбувався розповісти мені і деякі ресторанні правила водночас. Я приречено боялася, що під час вечері мені доведеться ховати емоції за чемною усмішкою, а Тоні прагнув зробити мій норов окрасою вечора.

Буквально.

Бо він відвів мені місце у своїй невеличкій чудернацькій виставі.

Авжеж він готував не лише вечерю, цього було б замало, щоб вразити вибагливих мангеттенців. Десь перед подачею основних страв дві моделі, що сиділи серед гостей, й навертали спагеті — за що голодуватимуть потім, мабуть, зо три тижні, — гучно псякуючи сусідів за іншими столиками, мали почубитися, потрощити тарілки, а котрась з них узагалі під кінець сварки стягне скатертину з рештками посуду на підлогу. А коли всі смакуватимуть десертом, хлопаки нібито з Коза Ностри, виведуть Тоні погуторити, бо він «на їхню думку надто багато показав цим babbeo[1]»…

А я… Ну, мені потрібно було викинути звідси одного парубка. З лементом та прокльонами, і навіть з погрозами, і я відчайдушно намагалась не зомліти до цього моменту. Як я зможу зчинити рейвах ось так, по плану? Чи вдасться мені? Зазвичай це стається раптово, коли вирують емоції…

Чому Тоні взагалі відправив мене до Джованні, не на курси акторської майстерності? О дідько! Я ж все запорю!

Все, що мені було відомо на цю мить, — той чмир з’явиться одночасно з Тоні, і він припреться без запрошення. З всім іншим мені дозволено імпровізувати. Лайно! Я навіть не певна, що гостей задовольнять ті невеличкі театралізовані вставки. Тут же зібралися не звичайні вершки суспільства, а вершки вершків нью-йоркської еліти…

І просто зараз в мене втупилася своїми коров’ячими очима якась кістлява дівка. І повідомила подружці, навіть не сумніваючись, що я все чую:

— А я чекала, що нас зустрічатиме Петра…

Тільки цього мені ще бракувало!

— Її після тої надзвичайної ситуації ніхто не бачив, — бовкнула інша, також позираючи на мене, але з нудьгою.

Надзвичайної ситуації. Надзвичайної бляха ситуації! Ось так вони поміж собою завуальовано називають її спробу спалити ресторан.

Після котрої крижане стерво, підібгавши хвоста, сховалася в рехабі, нібито підлікувати крихкий душевний стан, а всім претензіям на її адресу давали раду адвокати. Ну, як мені вже відомо з власного досвіду, це вельми зручно.

— Вона в реабілітаційному центрі. Лікує наслідки знайомства з вами, — огризнулася я, зробивши кілька рухів пальцем коло скроні, що ще могло б скидатися на спробу поправити зачіску, не тільки натякало, що Петра з’їхала з глузду.

Обидві курви заціпеніли і майже синхронно зневажливо форкнули.

Але відповісти не наважилися — інакше сцена з викиданням когось надвір могла б відбутися раніше запланованої, — й лише віддали Трейсі, дівчинці, котра, збираючи запрошення біля мене, сіпалася від кожного гостя, свої картки, узяли в офіціанта по келиху вина та майнули до зали, перетвореної на старезне італійське подвір’я. Щоб втілити цей задум, Тоні особисто напосідав на дизайнерів зі спогадами з дитинства, прискіпуючись до кожної найдрібнішої деталі. Так, коли вони з Джованні погомоніли, справи з приналежністю Тоні до Соретті пішли ліпше, і дійшло навіть до того, що на стіні посеред зали розкинула свої об’ємні гілки олива зі Сан-Джованні-ін-Гальдо, точніше її осучаснена подоба, з золотаво-брунатною фольгою та величезними камінцями, що виблискували у світлі свічок й гірлянд.

Тільки-но я трохи притлумила враження від тих мокрих курок, зітхнула з полегшенням і далі почала міркувати, як не зганьбитись й не перетворитись на посміховисько, натираючи в кишені підвіску з Дівою Марією, котру я збиралась віддати Тоні після вечері — тоді я підібрала її з підлоги і, поки він готувався до цього вечора, віднесла до майстерні, щоб відремонтувати ланцюжок, — до гостей додалася ще кантрі-співачка та баскетболіст, з яким Тоні познайомив мене на котрійсь з вечірок, що ми відвідували разом. І цей здоровила навіть запам’ятав, як мене звати.

Усе ще посміхаючись після короткої розмови з ним, я помітила, що на мене насувається чергове випробування.

Летті.

А вона чого припхалася?!

— Бачу, і ти тепер при справі, — констатувала вона, доки я ще й рота не розтулила, щоб вимовити хоч слово, хоч жалюгідне привітання тощо. — Непогано влаштувалася. Молодець.

Не дочекавшись моєї відповіді, вона вручила запрошення Трейсі, узяла келиха та увійшла до зали.