Покоївка з привілеями - Софі Бріджертон

— Якщо ти зараз же не стулиш пельку, я візьму… Ось цей помідор, так, його, і використаю замість кляпа, — пригрозила Кірстен, обертаючись до Тоні.

— Але…
— Ще слово і це буде вже цибуля. Неочищена.

Я намагалась не втручатися. Просто сьорбала вино і спостерігала, вважаючи, що мовчати безпечніше аніж займати чиюсь сторону. Ні-ні-ні, не в цьому випадку.

Просто дивовижно, що здатна зробити за два тижні людина, яка володіє розумом лихого генія. Тоні це бляха ходячий феномен, і він, безперечно, знає про це. І пишається собою.

Коли він отримав ту трагічну звістку, що фактично він не дуже то й Соретті, я гадала, що збиратиму його по шматочках. Поступово. Тиждень за тижнем. А він зібрався власними силами. І якось одразу. І вигадав дещо геть нове. Звісно за чотирнадцять днів ніхто, навіть з його розумовими ресурсами, не здатен відкрити власний ресторан, це неможливо, та Тоні віднайшов свій шлях, особливий — навіщо потрібен один заклад в конкретному місці, якщо можна щомісяця влаштовувати звані вечори, винаймаючи для цього кожного разу нову залу й вигадуючи нову тему? Вишукані вина, унікальні страви, обмежена кількість гостей. Мало б в кого це спрацювало одразу, але з репутацією Тоні, з його колом знайомих… йому нікого не довелося вмовляти, навпаки, за запрошення вже ледве не билися між собою всі ці розбещені мангеттенські багатії.

Звісно розпочати він вирішив з домашніх італійських страв, і запросив готувати того, хто без жодних сумнівів не підведе. Кірстен.

І вона вже другу годину чаклувала на кухні пентхауса, намагаючись вдосконалити та переробити рецепт домашньої пасти з трюфелями, пекоріно та соусом з диких грибів з тої сімейної кулінарної книги Соретті, щоб він відповідав всім ресторанним стандартам і вразив навіть найприскіпливішого гурмана. Наразі вона смажила на пательні горошинки чорного перцю перед тим, як засипати їх в млинок. А Тоні намагався довести їй, що бабуся використовувала білий перець, і це бляха має неабияке значення і значно відобразиться на смаку. Так, ось тут я нічого не могла вдіяти.

Та я погоджувалась з Кірстен принаймні в тому, що якби дехто не патякав в неї під рукою, вона б краще мала змогу зосередитись. Від іншої допомоги на кшталт щось нарізати або зачистити вона взагалі відмовилась. На перший раз Кірстен хотіла зробити все сама. Вже потім, коли вона віднайде ідеальний рецепт зі збалансованим смаком, вимуштрувати кухарчуків, що їй асистуватимуть в надважливий вечір. Коли буде впевнена в ньому на сто відсотків. Так, наближався не тільки дебют Тоні, а і її власний. Зараз вона лише су-шеф, ця звана вечеря — її щасливий білет, якщо все вдасться, для неї прочиняться геть усі двері.

— Ти розумієш, тоді посмак буде ніжніший… — знов встряв Тоні.

Кірстен, стиснувши губи так, що вони перетворилися на нитку, а більше на її обличчі не ворухнувся жоден м’яз, мовчки без будь-яких попереджень схопила з поверхні біля плити стиглий томат і жбурнула в Тоні. Той рвучко підняв руку, а я автоматично заплющила очі.

Та сік не порснув. Схоже, в Тоні, комплектом до багатьох його талантів, ще ховається хист неабиякого кетчера[1].

Коли я поглянула на них, Тоні, що впіймав той томат, шкірився, а Кірстен трималася з останніх сил, щоб не забити цього вилупка кухонною лопаткою.

— Вдруге цей номер не пройде, — похитав він головою.

— Забери його, Елізабет, — вимогливим металевим голосом наказала Кірстен.

І попри все бажання заперечити, я все-таки узяла Тоні за руку і кивнула в бік вітальні:

— Пішли, єнотику, інакше вона зробить з тебе шубку для мене.

— Капці, — буркнула Кірстен, розвертаючись назад до плити. Судячи зі звуків, що лунали за нашими спинами, перець пересмажився і вона відправила його у сміття.

Коли ми завернули за ріг, Тоні потягнув мене до спальні. А я не надто вже опиралася. Опиняючись в ліжку разом цього тижня, ми не роздягалися, а майже одразу засинали. Тоні, геть виснажений підготовкою до першої званої вечері, прокидався раніше за мене, готував сніданок, бо від страв з «Вітторії» він відмовився, нехай їх і приносили досі, і йшов, поки я ще спала, а повертався вже пізно ввечері, майже одночасно з кур’єром, що приносив вечерю. Кожного дня з різних ресторанів, одного разу навіть з індійського — Тоні шукав натхнення. Отримав, щоправда, лише печію.

Я за час його відсутності шукала роботу або наводила лад у пентхаусі. З другим виходило значно краще, бо це я вміла, а ось широко посміхатися та прикидатися неконфліктною лялечкою — не дуже, бо люди, які проводили співбесіди, траплялися геть різні, і мало хто з них мені справді сподобався.

— В нас останніми днями було не так вже й багацько часу одне на одного, Бессі, — промуркотів Тоні, пояснюючи зміну маршруту. — Крім того, нам варто дещо обговорити.

— Засумував за мною, любчику? — поцікавилась я, коли за нами зачинилися двері спальні, і ми лишились на самоті. Начебто. Та навряд Кірстен прислухатиметься або, взагалі притулившись вухом з іншого боку, підслуховуватиме і спалить ще одну порцію перцю.

— Шалено.

Спинившись на відстані кроку від Тоні, я підвела погляд й зазирнула в карі очі. Я намагалась довіряти йому, але ні на хвилину не забувала, ким він був ще якихось два місяці тому. Непостійний бабій, схиблений на подружках на одну ніч. В дечому це його сутність. І іноді я діймала себе, уявляючи, як він розважається з іншою… іншими… замість того, щоб домовлятись з постачальниками, чи налаштовувати все в приміщенні, що він орендував для вечері. Я доводила себе до сказу, потім жлуктила вино, цілувала його, коли він повертався додому, і мовчала про це. Бо нічого доброго з цього не вийде, принаймні зараз, коли ґрунт під ногами в Тоні і так більше нагадує сипучі піски. Один хибний крок — і все знову впаде.

— Думав про мене? — і далі допитувалась я.

— Постійно, piccina, — Тоні подарував мені одну зі своїх страшенно чарівних та наскрізь небезпечних усмішок. Обхопив рукою за талію і пригорнув до себе. Так близько і гаряче, і кожен подих відтепер був сповнений його запахом.