У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Знову сіли до столу, щоб привітати Новоріччя шампанським, пізніше перейшли в ліжко, далі почали вже другу пляшку коньяку, через інтервал у ліжку пили каву для бадьорості... За столом Югина цікаво розповідала про звичаї у вищих ешелонах влади в Москві, про стосунки своїх найближчих родичів — лише від'ємні, брудні й облудні.
— Які комуністи?! Яка мораль?! Милий мій друже! Їх понищено всіх із корінням ще у двадцятих роках, а їхні тіні нищаться по досі! А всі теперішні — і я, в тому числі! — кон'юнктурники і ніщо більше! Вони й будуть такими, поки житиме диктатура пролетаріату, то пак партії, пойнятої люто-ворожою ненавистю до всього, на що їм покаже святим перстом бовваний вождь світового пролетаріату, друг трудящих, товариш і послідовник Леніна, геній епохи й батько людства Сосо-Сталін, даруй за відвертість! У нас тотальна тюрмонародно-казарменна імперія, а тепер ще й у спілці з Гітлером! Не будь наївним! — Югина не знала Петрових переконань. — Я, милий мій уподобанцю і партнере з небесного раю, хоч і належу до цього народу, як і більшість із нас, а також партійна паразитка, бо прислана сюди по блату не для користі курорту та хворих, а для його об'їдання! І оця квартира моя, і все, що ти в ній бачиш чи й не бачиш, і отой наш стіл із наїдками — все тут награбоване й відірване від рота трудівників, яким воно ніби належить і які насправді втратили й розуміння того, як вони й наскільки обікрадені!.. Але хай йому грець, милий мій! Вип'ємо ще трохи, побавимося та може й заснемо, не хочу тебе своєю ненаситністю геть зморювати, та й п'ята вже...
Не заснули коханці ні після наміченого господинею разу, ні потім, бо обоє були неупийно-жадібні в шалах хоті, яку вміло підтримувала й підігрівала в Петрові Югина аж до не хочу, як уже розвиднилось. Проте випита кава не сприяла сну й тоді, як обоє вже втихомирились. Втративши всяку надію на сон, Югина запропонувала Петрові пройтися до Лідуні, — звичайно, порізну, — і вернутися до столу, щоб продовжити новоріччя. Поки обоє недовго вдягалися, хтось рипливо на морозі підійшов під двері, подзвонив і, переконавшись, що ніхто не відповідає, відійшов геть. Тим часом Югина наскладала Петрові портфель наїдків та напоїв, і він поспішив у місто, за ним услід із ридикюлем вийшла й вона, тішачись, що на протоптаній стежині не було знати слідів...
— Все гаразд, брате, — зустріла Лідуня Петра в хаті. — Оце лише повернулася, у Тосі ми заснули пізно і тітуня нас нерано розбудила... Було всього в них на столі, — почала оповідати, а Петро спорожняти свій портфель. — А ти звідки це взяв? — спитала захоплено.
— Вечір був у складчину, все, що не спожили, розібрали, то й я також узяв, не лишати ж напризволяще!
— Оце все з вашого столу?! — захоплено вигукнула Лідуня. — Мабуть, ресторан вам то все готував?
— Замовили, то й готував, Лід очко!.. Мала до нас зайти Югина Костівна, чи не було часом?
— Ні, я вже з годину, як повернулася й запалила плиту, не було її, а раніше хвіртка була закрита, якщо й приходила. Знала б я, що вона може прийти, не спала б у Тосі, — засмутилася дівчина, примовкнувши. — Дуже добра вона до мене, через тебе, мабуть, хоч і не така гарна, як Леся, і старша, видно.
— Ти нічого їй не говори про Лесю, бо відкинеться і від тебе, і від мене, — ніби жартома, попередив Петро сестру.
— О, хвіртка скрипнула, може це якраз Югина Костівна прийшла, — побігла Ліда надвір. — Добрий ранок тобі! А ми щойно говорили про тебе з Петром, аж і ти у двері, — ввела Ліда гостю.
— Добрий день, Петре! З Новим роком тебе!
— І тебе, Югино Костівно! Хай він буде кращим за усі попередні!
— Може ти, Югино, вже приходила? — турботливо спитала Ліда.
— Ні, Лідуню, не приходила, бо ледача, люблю довго поспати!.. А портфель і все, що в ньому, тобі — від Діда Мороза, — гостя передала Петрові манто і пухову хустку з голови.
— Нащо мені портфель, Югино Костівно?! У Петра також є не згірший, — не втрималася Ліда і почала його спорожнювати. — Панчохи, шкарпетки, блузи, спідниця і навіть хустка! Югино Костівно! Це дуже дорогі дарунки! І всі мені?
— Що ж ти зробиш, коли Дід Мороз хоче їх усі тобі подарувати! Хіба портфеля за непотрібністю я йому можу повернути...
— І як же я віддячуся за це все? — в очах Лідуні заблищали сльози від замилування.
— Відтанцюєш і відспіваєш на моєму весіллі, — пожартувала Югина.
— Згодна, а коли воно буде?
— Років за п'ять-десять, як коси посивіють.
— Для чого ж так надовго відкладати? — радо приміряла подарунки Ліда.
— Ніхто раніше не хоче брати, Лідуню, — поскаржилася гостя. — Що я бачу! Наїдки, напої... Може й мене пригостиш смачненьким?
— Це Петро приніс зі складчини, все дуже смачне! Я скуштувала телячого язика, то ледь свого не проковтнула разом із ним!
— А сметани часом не маєш до язика? — поцікавилася Югина.
— Немає, але можу в магазин збігати.
— Зроби ласку, сестричко! — продовжувала грати роль Югина.
Петро сидів у кріслі й мимоволі порівнював Югину з Лесею, думав про вечір та ніч, які він постановив собі провести з Гончак і на тому спинитись, перервавши зв'язок поїздкою на сесію.
— Дістала! Свіжа-свіжісінька й густа, — миттю повернулася Лідуня. — Забула тобі, брате, оповісти, які мені чмари снилися під новорічну ніч у Тосі, тітка Фонрабе сказала, що я аж кричала уві сні!
— Не зважай, сестро! Хай усі чмари й химери на нетрі й болота підуть! — припрошував Петро дівчат до столу, наливаючи шампанське. — Не вічно ж нам у сни вірити!
Випивши за Новий рік, Петро з Югиною ледь торкалися їжі, в той час як
