У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Помовчали й перейшли до Янчукової поезії, київських неокласиків, «Ранку» Микитенка, обмовилися про «Партія веде», як фіксацію дійсності й рятівний спосіб завуалювання автора, розтовкмачили «Ваграмову ніч» Первомайського-Гуревича, «Майстрів часу» Кочерги, згадали плеяду молодих: Веретельника, Славутича, Ігоря Качірівського, братів Зерових...
Врешті Таран включив радіоприймач, і Петро почув вісті з Москви: «Після запеклих боїв з переважаючими силами оскаженілого противника наші героїчні війська, знищивши всі цінності й комунікації, щоб не дісталися ворогові, планово відступили на нові стратегічні позиції й нещадно нищать ворога вночі і вдень, проявляючи в боях небачений героїзм і кмітливість під командою талановитих полководців і під керівництвом більшовиків, як провідної сили нашого народу...»
Чи не те ж почули і в передачі з Берліну. Янчук погано розумів німецьку мову, але торжествування фашистів було явним, а відомості вражали масштабністю й упевненістю.
— Невже, Арсене Кузьмовичу, німці швидко переможуть у війні? — запитав Петро, як учитель виключив радіоприймача.
— Все може бути... Регулярна армія складається тепер у більшості з учорашніх робітників і селян, вона наспіх сформована із тих, хто прийшов від верстата й плуга. Важливо, як тевтон поведеться з нами, молдаванами, білорусами, прибалтійцями та всіма іншими... Але не забувай, що Наполеон був не гіршим стратегом за Гітлера, мав войовничу армію, а перемогла його російська зима!
— І таке може бути?
— Може, коли Гітлер розпилюватиме сили замість зосередити їх на одному головному напрямку, — по роздумі зітхнув господар.
— А хіба німці дозволяють прийом радіопередач? — поцікавився Петро.
— Не дозволяють, але я не зловживаю... Вони ще не визначилися у своїй окупації, багато залежатиме від того, наскільки ми будемо свідомі своєї державності... Прибалти вже організовують свої формування в поміч гітлерівцям, але і французи купчать спротив з допомогою Черчілля... Я, на шкоду собі, не розумію зовсім парлякання, а шпрехання ледь дотумкую, то ти закарбуй собі і при нагоді надолуж та вивчи мови!
— Дякую за пораду, намагатимусь!.. По-вашому, не Росія нас гнобила, а Союз, так треба розуміти?
— Гнобив нас проросійський елемент опричного шовінізму, на якому абсурдно й Ленін зіграв усесвітовою революцією, самозвано користуючись російською мовою від імені Росії, затуляючи шулерством інтернаціоналізму, як фіговим листком, свої імперське сороміцтво, бандитизм і визиск. Чужий трудовим росіянам, той шовінізм сповідувався втікачами із Росії, окупантами й покручами, що забули пам'ять свого роду-племені... Якщо не допомагати німцям, то хоч не заважати їм у плані «Ост», то пак, розчленуванні й роздрібненні тюрмонародної кошари нам треба... А ще — вчитися трудової моралі, що безсумнівно є прикладною у світі, — радив учитель, явно зморившись. — Гітлер, як і Сталін, навіжено-біснуватий і несамовитий, але проти опричного може йти тільки опричний належно!.. Нам у поміч стало й те тепер, що пророки союзності, окупанти, рятуючи свої шкури, втекли у своє отечество, як і їх колоритні прихлібці, таки нашого роду, лишивши напризволяще своїх годувальників, забравши із собою все, що лише можна було забрати, і не собі, а своєму хлібодавцеві. Істинно: «народжені повзати, літати не можуть!», будуть лише чорносотенцями... Відчуваю твоє розгублення, та й сам його розділяю, бо маємо справу з непередбачуваними авантюристами, тому можливо оцінюємо наше становище помилково. Та назагал знай: доки буде Союз, доти буде імперія в нас, а для народної спаяності й єдності нам би допоміг і словацький варіант, — явно засипав учитель, невбарі й змовкнувши.
Йому вслід заснув і Петро...
Наступні три дні і дві ночі Янчук провів у дядини. У клопотах відвідав він із Тараном міську управу, де дістав довідку, що він є мешканцем Чигирина, що місто має повернути йому, єдиному із сім'ї, що згинула в голодоморі, обійстя батька, знищеного чекістами. Утішено опорядив Петро могили обох дідів і бабусь, тітки Домки та дядьків Пилипа й Левка. Напоки-що він згодився не вимагати від влади своїх худоби, інвентаря, меблів і млина, а обійшовши власне обійстя, лишив ключі від хати колишньому сторожеві школи, догляд за садками і грядками припоручивши дядині Оксані із дочками на їх неймовірну радість.
Сам собі подивувався Янчук, бо можливість повернути собі батькове добро замість принести втіху додала йому непотрібного клопоту, до приходу в Чигирин незнаного, бо все, що оглянув, як тепер своє, не відчував собі належним, навіть хата здалася чужою. І не мав Петро можливості комусь признатися у своїх почуттях при загальній піднесеності всіх, із ким зустрічався й спілкувався.
Але знову мав щастя Янчук! Молодий голова управи, при клопотах Тарана, направив за чимось у Черкаси стару півторатонку, яка мала довезти Петра у Тарановій ватянці до Лесиного села. Янчук вирішив, порушуючи всі правила й домовленості, наперекір батькам, таки відвідати кохану й від неї дізнатися, що робиться в Черкасах і де Ліда. Під'їжджаючи до села, Петро відчув упевненість у своєму праві все те вчинити, якої досі не мав.
Пнучись і в'юнячись, визміювався шлях, ховаючись за горизонтом позаду й попереду, то пригасало, то спалахувало проміння політнього сонця, виблискуючи на вітровім склі, панувала навкруг німа степова тиша. Війни не було чути... Коли стара машина глухла, водій сходив і подовгу осатаніло крутив ручкою, ждучи бажаного загорання свічі... Лише іноді в степу на тракті зустрічалися подорожні... Як проїжджали села, деінде ще курилися димами рештки пожеж... Перісто чорніли випалені відступцями лани й посивілі купи колишніх скирт...
Янчук дивився на все те із сумом. Радувало його лише сонячне проміння, що падало, пробиваючись крізь хмари, на незорані й тому засмучені поля... Як виходив із машини, здалося, незважаючи на згар, учув до рідності знайомий запах: полину, свиріпи й материнки... В дорозі мав час подумати й оглянути все пройдене: життя і виживання — поряд із палкою любов'ю до коханої Лесі оці згарища... І безпросвіття подальшого...
— Отут, будь ласка, спиніть! Велике спасибі вам, добрий чоловіче! — Янчук набрав щедру жменю самосаду з Галиної торбинки і всипав у дві жмені водієві, бо той похвалив його, як вони в дорозі разом крутили цигарки.
Був підобід, як Петро завернув у знайомий провулок і побачив цілою хату Лесиної бабусі...
Черкаси. Печора. Інта. 1942-1957 рр.
