У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Прийняв Петра якийсь начальник одразу по десятій, хоча в коридорі та у дворі було чимало інших, також викликаних повістками. Слідчий був у цивільному одязі, говорив російською мовою, мав особливо ненависний колючий погляд і на привітання Янчука не відповів.
— Тут питання задаємо лише ми, і ти до цього звикай належно! — відрізав він, коли Петро спитав його, що значить цей виклик і з ким він має честь говорити.
— Прізвище, ім'я, по-батькові? — взявся заповнювати якийсь формуляр слідчий. — Яким чином і з чиєю поміччю ти отримав призначення на посаду в курортоуправління?.. Із ким дружиш та зустрічаєшся тепер? А в минулому?.. Як ти став комунаром і комсомольцем?.. Яким чином твоїй сестрі була відписана в дарунок хата Прасковією Прокопенко?.. Чому ти прописаний там, а мешкаєш у квартирі курортоуправління? — засипав він Янчука питаннями.
Петро відповідав, потроху опановуючи себе і розуміючи, раз слідчий не називає свого прізвища, то ця їх розмова лише попередня.
Але подальші питання про знайомства із Савою Панасовичем, Віталієм Чигирином, Тодосем Осьмачкою, Вірою Володимирівною Баницькою, Орестом Модестовичем Жуком, Павлом Оксентійовичем Кваком, воєнкомом Дейчем, Аркадієм П'юро, Євгеною Костівною Гончак, Раїсою Ісаківною Крупник свідчили про початок чогось більш поважного й загрозливого, тим більш, коли він побачив на столі у слідчого свої пояснення колишньої участі у літгуртку, про які давно забув.
— На підставі чого ви допитуєте мене? — підвищив Янчук голос, коротко відповівши, що з усіма названими у нього «шапочне» або посадове знайомство.
— Повторюю, тут питання задаємо лише ми! Всі твої відповіді — нісенітниця, і ти це зрозумієш дуже швидко! Що у тебе спільного із євреями, зокрема, із Крупник і Дейчем? — вже сатанів слідчий.
— Я вам уже відповів і нічого додати не можу. Євреї для мене — такі ж люди, як і українці чи росіяни, греки чи вірмени... Про наші стосунки ви можете дізнатися у них.
— Що ти хотів сказати у вірші, якого надрукувала Крупник?
— Тільки те, що сказав.
— «Адже в завтрі ще стоїть імла!» — що ти мав на увазі?
— Тільки невідомість попереду, що чекає мене, як індивідуума, адже вірш ліричний.
— А що ж, по-твоєму, юність не уміє, а старість не може?
— Юність багато чого ще не вміє робити, бо не навчена, а старість уже не може, бо не має сил.
— «Молодим везде у нас дорога, старикам везде у нас почет!» Ти заперечуєш?
— Не заперечую, у вірші йдеться про уміння й можливості.
Слідчий щось довго писав і нарешті наказав Петрові підписатись, вказавши пальцем, де саме.
— Непрочитаного я не підписуватиму! А ще коли не знаю, на підставі чого й за чиєю санкцією ви мене допитуєте, яке обвинувачення мені висуваєте, як вас звати і яка ваша посада та звання! — обурився Янчук.
— Гаразд, — встав слідчий з-за столу, присунувши ближче до Янчука туш. — Дай руку! — рвонув Петра за кисть і почав умочати його пальці в чорнило і товкмачити ними на папір під щойно написаним протоколом, на початку якого Янчук не побачив прізвища слідчого, як вимагалося.
— На підставі чого ви мене силуєте?! І хто ви?! — Янчук все ще був певний, що допит лише попередній.
— Ти у нас швидко все попідписуєш, і не таке ще! А тепер геть із кабінету, щоб і не смерділо тут тобою! — прошипів слідчий у шаленій ненависті, хижо й пойнято.
У коридорі, закривши за собою двері, Янчук знайомих не побачив, хоч люду там було чимало, а у дворі зауважив Аркадія П'юро, проходячи повз якого, шепнув: «Знайомі по літгуртку». Лише відійшовши за квартал, Петро присів на якусь лавочку під парканом і, припаливши цигарку, взявся аналізувати те, що відбулося.
«Конкретних звинувачень і санкції у них немає, а відтак, це таки розвідка, звичайно, по чиємусь доносові. Слідчий не бився і особливо не наполягав, отже, на слідство не має підстав, а може й часу, — плелося в Петровій голові. — Тепер усе залежить від того, що скажуть ті, кого я назвав, якщо їх, як і Аркадія, допитуватимуть... А взагалі, слід бути обережним! І треба заздалегідь здати контрольну, не чекаючи січня!» — звівся Янчук, спаливши цигарку, але все ще чуючи напругу й тривогу, і пішов до інституту, щоб попередити Бориса й Василя.
Якою б незначною, як думав собі Петро, не була ця його особиста подія, але вона щось порвала в його душі, вгніздившись і укушкавшись там. На собі переконався, як свавільно діють народовбивчі самочинці, всюди як господарі, під спів «Легко на сердце от песни веселой»... Колишня Ризька домова між Варшавою, Москвою і маріонетковим Харковом про відчуження Західної України й Білорусії по домові з Гітлером була потоптана, а людність тих земель продовжувала топтатися, адже мільйони поліщуків Пінщини й Берестейщини від першої свіжо передавалися другій, із грудня ставши насильно білорусами, а взамін людність шматка Смоленщини, що отаким же насилом відійшла до Росії, стала називатися росіянами.
Пізня осінь уже скинула пістряво-строкате вбрання із крон і оголила навіть явори над лавицею за хатою... Зустрівшись із Лесею прохолодним вечором суботи, Петро обійшов із нею півміста вулицями Ілліна-Надпільною, Шевченка-Старочигиринською і Комсомольською-Старосмілянською та спинився біля річки Митнички і Гуржієвого болота. А ввечері в неділю вони пройшли містом від виставок на Чигиринському тракті і криниці в Удодовому провулку спуском із Фрунзе-Верхньогорової до хутора Пахарів між Дахнівкою і Черкасами. До себе Петро вів Лесю Попідгірною-Шолом-Алейхема обидва вечори ледь живою від утоми.
— У тебе якась неприємність, любий? — питала Леся вже в ліжку.
— З чого ти взяла, моя неповторна вродо? — Петро не хотів говорити, що відбулося. — Все гаразд, а хіба що? — притис Лесю палко.
— Водиш мене містом, ніби прощаючись, зморюєш навмисно, щоб убити в мені й у собі стать, говориш до мене, але весь час про щось своє думаєш... Чи я помиляюся, любий?
— Помиляєшся, небесна моя! Я люблю лише тебе і так, як тебе ніхто ніколи не
