У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Я тобі вірю більше, ніж собі, ніж матері, бабусі й татові! Але якась гризота, мені здається, в тобі є, даруй, кажу те, що відчуваю, — міцно притислася Леся до Петра. — Я, повторюю вкотре, уся до твоїх уподобань, у будь-яку хвилину, всім тілом і всією душею!.. Оленка каже, що я бездушна, зневажаю тебе та мордую собою.

— Хай собі каже, що їй заманеться! А мордуємо ми самі себе обоє, і в тому нічого поганого я не бачу, адже нас мусять благословити твої батьки, а вони все ще дивляться на мене, як на жебрака.

— Таки так, любий мій! Але цікавляться тобою постійно, найпаче мати — при кожній нашій зустрічі.

— І що ж ти їм говориш про мене?

— Кажу, що не достойна й тіні твоєї! Що ти найбагатший на всій землі! — замовкла надовго. — Мене знову, мабуть, за домаганням тата, цього тижня на гінекологічнім кріслі оглядав Бондар. Сміхота з них, та й годі!.. Поцілуй своє святе та веди вже мене додому, бо світає он, — пригощала Леся Петра грудьми, як маля. — Рада, що хоч чимось можу бути тобі приємна!

— І я радий, кохана моя! — цілував Петро Лесю запійно. — Не дай Бог, щоб ти ще колись допустила будь-кого, крім маляти, до грудей своїх!

— Про що ти, любий? Свят-свят! Не дай Бог! — раптом заплакала Леся. — Не допускай того і в помислах! Хіба неживою! А я ж хочу жити та ще й діток мати від тебе єдиного! — почала, схлипуючи, одягатися.

Попрощавшись із коханою під хвірткою гуртожитку, Петро вернувся додому зажурений не стільки від майбутньої тижневої розлуки з Лесею, скільки від передчуття чогось рокованого, що не міг поки окреслити конкретно. Те відчуття наближення особистого нещастя, крім усього, примусило його, як опікуна Лідуні, настійно подумати про неї, адже дівчині у жовтні пішов лише сімнадцятий. Покладатися на Лесю при можливому нещасті з ним вважав за марне, інших, окрім Югини Костівни та Віри Коляд, не знав, шкодуючи за Фесею Антипівною. Врешті й Віру визнав не досить досвідченою, як і Лесю.

Продовженню стосунків Янчука з Гончак сприяв і її виклик уже наступного дня до того ж слідчого, якому вона не лише виявила спротив, а й пригрозила скаргою до Москви, демонстративно покинувши кабінет, бо той і їй не назвався й не надав обвинувачень. Неофітка в стосунках із пильними органами, вона того ж вечора, не криючись, прийшла на квартиру до Янчука і розповіла, що її допитували і за нього також. Крім того, вона принесла йому нові занавіски на вікна, бо ці, як сказала, занизькі й завузькі, ще й просвічують так, що усе видно з їдальні навпроти.

— Я трохи затримаюсь у тебе? — не чекаючи запрошення, скинула Євгена манто.

— Певно, прошу, — Петро прийняв манто з її рук, знову відчувши запах дорогих парфумів. — Дякую, що прийшла! І за штори дяка!

— Щось неймовірне твориться в країні, Петре! Людину нізащо можуть убити на допиті! Зроду б не повірила, коли б не побачила на власні очі! При мені з кабінету винесли якогось непритомного чоловіка — побитого й закривавленого. Жах іще й від того, що робиться це навмисне, для демонстрації викликаним і їх залякування, — обурювалась Гончак. — У нашого дільничного я дізналася, що на мене була написана анонімка, російською мовою, до речі, й на тебе не одна, що ніби я повія, а ти мій сутенер і взагалі — декласований елемент. Дільничний під великим секретом сказав мені, що на тебе хтось у місті регулярно пише анонімки, теж російською мовою.

Янчук не відкрився Югині повністю, сказавши лише про вірш у газеті, на слова якого слідчий вимагав пояснень, але тішився, що доля зробила їх спільниками, і розмову на тему «що твориться» охоче підтримав. Марно говорити, що Югина Костівна, маючи в його особі зацікавленого слухача, була в ударі. Вона вміло перенаправила розмову на особисте, ніби й глузуючи із себе, але й демонструючи свою неабияку ерудицію, відкриваючись Янчукові такими нюансами, яких він досі не зустрічав, а в її трактовці навіть сороміцтва виглядали цілком пристойно.

— Я давно, мій сердечний довіренцю, не дівка вже, а як на твої цнотливі лекальні мірки, думаю, навіть повія, але прошу, дружи зі мною такою, як є. Приїхавши із богемно-бомондної Москви, я зріло побачила тут інший світ у людських стосунках і цінностях, тож хочу спинитися і стати розсудливішою, бо ж мушу колись стати дружиною, матір'ю і господинею, як твердить мені в кожному листі моя старша сестра.

— Для чого так від'ємно характеризуєш себе? Адже усвідомлення своїх недоліків, гадаю, уже є ознакою порядності людини, — був і здивований, і захоплений Янчук.

— Платон мені друг, та істина дорожча, Петре Карповичу! Не всім я себе так характеризую, а з друзями речі треба називати своїми іменами, не лише позитивні, а й негативні, — сказала Євгена, зітхнувши. — Хочу сподобатися тобі!

Невпоміт розмова перетекла від суспільних подій у русло стосунків дружини й чоловіка, матері й батька та їх родини. Югина Костівна, видно, багато передумала на цю тему, тож тепер виливала свої висновки, звільняючись від них, як від тягаря, знайшовши в особі Петра привабливого для неї слухача, — ніби у благодатний дзбанок, із якого, можливо, їй удасться напитися в майбутньому.

— Я, грішна, милий друже, тихо боготворю осуджуваного в нас Фрейда, вірячи в інстинкт самозбереження у стосунках статей, але першість віддаю, може й егоїстично, жінці, як основі всього. Жінка чоловікові — друг, товариш і партнер. По-моєму, вона є окрасою життєвого свята, вона — не лише заміна й поміч чоловікові у всякій роботі, а й нянька дітей та його ж вечорами й ночами, і не усміхайся, будь ласка! Не заперечиш факту її додаткового обов'язку навіть при відразі чи зморі, не кажучи вже про не лише клопітні наслідки! Її волячість і трьохжильність не всі чоловіки цінують, а у Москві в застіллях чула навіть тости: «Хай живе й пасеться ситий кацап на Україні!» — зваж, не «в», а «на»!.. Знаю, що не в кожній жінці ангел приписується надовго, як би того не хотіли ви, чоловіки, але він тимчасово живе у кожній. Тож жінка справляє гарне враження не стільки про себе, як про чоловіка, що поряд.