У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Я згоден з усім, тобою сказаним, — обізвався Петро. — Хай живе жінка-мати на полегшу, втіху й радість собі й чоловікові! А таких героїнь серед інтелігенції тепер є небагато, думаю... Хотів би знати, даруй, до кого з них ти відносиш себе?
— До найгірших і найпаскудніших, бо хітна! До тих, що живуть, — принаймні так я жила досі, — задля себе й свого ненаситного живота, даруй за грубість! — Євгена раптом встала і кинулася вдягати манто, не давши Петрові можливості їй допомогти. — Нерано вже, милий друже, дякую тобі за приязний прийом! — спинилася під дверима. — Завтра тобі принесуть карнизи, то прибий їх над вікнами і штори повісь... А зустрінемось, як лиш захочеш, чи як буде потреба... Ні, не проводжай, для тебе краще не афішувати наших стосунків, бо про мене тут від'ємна слава ходить... Доброї ночі, милий друже! — ніби втекла, як і минулого разу, Євгена.
Старезна сосна загадково шуміла перед вікнами. Дослухаючись до неї на ганку, Петро випалив цигарку і вернувся в квартиру, і захоплений Ївжею, і ніби ображений...
В наступну суботу Янчук вертався додому раніше, як і домовлявся з Лесею, але по путі зайшов у будинок саносвіти до Аркадія П'юро, і той вернув його із небес на землю: «Знову арешти, мого сусіда Михайла Горового слідчий побив так, що він досі не приходить до тями!». Говорили наспіх і недовго, домовившись і надалі обмінюватися новинами. Слідчий, виявляється, навіть у Аркадієвих систематичних статтях про сангігієну, що торкалися профілактики захворювань, вбачав «буржуазні прояви», бо в них не згадувалася авангардна роль партії і її вождя — учителя трудящих усього світу товариша Сталіна.
— Думаю, не помилюся, сказавши, що й ми з тобою, як і сотні міщан, якщо не станемо донощиками, звичайно, будемо кандидатами на добудову Біломоро-Балтійського каналу, Углицької ГЕС, Рибінсько-Цимлянського гідровузла та сотень інших великих «будов століття», то готуйся! — сказав Аркадій сумовито на прощання. — До зустрічі! — потис якось особливо руку.
— До зустрічі! — Петро пішов додому зовсім розбитим.
Леся вже чекала його в хаті, разом із Лідою готуючи на електроплитці та керогазі нехитру вечерю: яєчню з салом і каву з медом і пряниками, які принесла з собою.
— Ти знову чимось заморочений, мій любий? — запитала Леся пошепки, як Ліда вийшла з хати.
— Просто зморився на роботі, кохана моя. Не зважай на те, Лесю!
— А до мене вчора ввечері приходила тітка Мотря, геть п'яна, матюкалася, що я посіла її спадщину, обзивала мене брудними словами, ще й хотіла побити, але баба Сара вчасно нагодилась, то покликала Льову, він і вигнав її геть із двору, — поскаржилась Ліда, повернувшись до хати.
«Ось хто та друга, що пише на мене анонімки! — вистрелило в Петровій голові. — Хоч би як не хотів мати ворогів, а таки будуть! — подумав з досадою. — Доля грається людиною, як скіпкою у вирі життя!»
— То біда наша, сестро, та ти закладай хвіртку, як приходиш, і не пускай її у двір, поки й не відвикне, — сказав до Ліди.
— А в мене також є новина, Петре! — похвалилася Леся, як уже повечеряли й відпровадили Ліду на сон. — Татові хтось написав, що я щосуботи й щонеділі не ночую вдома, то грозилися, що перевірятимуть. А я їм поскаржилася на коменданта діда Потапа, за його ж порадою, що ніби він і в кіно не дозволяє мені піти увечері, то як медом їм помазала! — тислася вона до Петра, розплітаючи коси. — Погладь мені голову, як ти умієш, — підставилася ближче. — До чого ж ти мені рідний уже й дорогий! — шепотіла задоволена. — А зимові канікули мені вже замовлено: щоб не лишалася на новорічний вечір, тато прийдуть за мною й заберуть мене додому... Не везе нам, любий! Цілих три тижні ми не зможемо бачитися через мене, а потім ще стільки через тебе, бо ж поїдеш на сесії...
Петро слухав Лесю, а думав мимоволі про візит до Ліди п'яної невістки баби Парані. Він віддавна зауважив у собі підвищену співчутливість до ображених і несказанний обур до їх насильників — за слабшого він завжди був готовий заступитися, навіть ризикуючи власним життям. «Сходити мені до неї, паскудниці, та пригрозити може?.. Так, слід її зупинити, як і її анонімки, бо, чого доброго, заправторять таки мене на „будови віку“!.. Доносити ж на неї я не стану, а захистити мене нікому!» — вирішив для себе.
Молодята провели і недільний вечір у Лідиній теплій хаті, бо на вулиці було вже геть морозно, ще й мело снігом, а пекучий вітер із Дніпра пронизував наскрізь... Так же щасливо пролетіли й наступні субота з неділею, після яких вони розпрощалися з певністю, що зустрінуться не скоро, бо коли Леся вертатиме з канікул, Петро буде вже на сесіях. Леся на цей раз довше, ніж зазвичай, не хотіла відпускати коханого від хвіртки та аж заплакала...
Наступного понеділка Янчукові на роботу подзвонила Гончак. Удавано-весело поспитавши, як у нього справи, вона заговорила про своє бажання відвідати Ліду, а потім про новорічний вечір. На візит до сестри Петро дав згоду одразу, хоч і сьогодні, а про вечір обіцяв подумати. Йому цікаво було знати, як Югина Костівна поведе себе з Лідою, тим паче, що з думки не йшло Аркадієве попередження.
Гостя не лише обворожила Ліду розмовою за чаєм із печивом, подарувавши дівчині для знайомства шмат добротного крепдешину на сукню, а й детально оглянула умілим досвідченим оком її гардероб та захоплено похвалила її швацьку майстерність, а на прощання ще й запросила до себе.
Вертаючись із Петром від Ліди в Соснівку, Євгена Костівна запевняла його, що має досить непотрібних їй речей, які гризе міль, яких Ліді вистачить на пару літ і будуть все ще модні, які треба лише підігнати чи перешити... Дорогою вона знову нагадала Петрові про бажану їй зустріч Нового року в неї, але сам-на-сам, без жодної додаткової душі.
— Не турбуйся, милий друже, за свою опінію, я не менш за тебе про неї турбуюсь!
