У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Фольклорна група студентів об'їздила ті розкидані терени, зібравши, собі на подив, багатий матеріал самобутніх українських ідіом і діалектів. Янчук свій звіт скопіював і відіслав бандероллю Лідуні, а сам нерадо повернувся, мов у пекло, у свою військову частину — ніде правди діти — вдоволений тривалим спочинком від ненависної муштри, яким завдячував військовому комісарові Дейчу.
Не дарма кажуть, що найдорожче людині те, що нею втрачене. Воля, якої Петро раптово позбувся, яка досі надавала йому всю решту можливостей, стала його найпотаємнішою мрією, як тільки він повернувся в частину після сесії і включився в будні безпросвітно-чорного буття. Деякий час Янчук жив ще свіжими спогадами, але умови перебування в казармі, щоденні приниження й змора від муштри швидко витіснили їх. Неприйняття ним усякого насильства дуже скоро увиразнилось ненавистю й відразою до армії, яка, по суті, належала касті командирів і старшин, кланові комісарів особових відділів.
День за днем, доба за добою безперервні муштри, усе частіші побудки і ґвалтівні тривоги, навіть нічні виправи, багнетні штуки з опудалами обов'язково в непогоду, а ще повзання спершу в заметах, а із приходом весни по болотах і перепалках, вивчення складу зброї, стріляння по рогатих мішенях із рушниць, автоматів і револьверів, повторення одноманітних політбесід із уславленнями вождя й учителя доводили Янчука до повного виснаження, не лишаючи йому часу для дорогих його серцю спогадів — ще дитинячих, пов'язаних із батьками, братами й сестрами, дядьками й тітками. Звичайно, що в Петровому арміюванні не було й місця згадкам про рідний Чигирин, лише інколи зринали в його пам'яті окремі картинки з минулого: заплакані Змій і Вітер під заваленим і напіврозібраним колишнім монастирським, а тепер комунівським парканом, вивіска «Початкова школа» на батьківській хаті — час невмолимо вивітрював зі свідомості усе давнє. Не мав Петро можливості згадувати і своїх друзів у Черкасах, найперше Гриця Бойка, та Ліду з Югиною й Лесею, що були тепер нерозривно пов'язані.
Янчук незмінно дубів від холоду й сирості — у нього відібрали теплі Югинині шкарпетки, покаравши його нарядами на позачергове прибирання туалету. Він постійно висушував на тілі мокру від поту і смердючу до задухи білизну. В тісноті казарми, мов кошари для овець, Петро, як і будь-який боєць, не мав можливості побути на самоті, тут цінувалися сліпа слухняність та безмовна воляча покірність, а будь-які знання засуджувалися командирами, і виправданням міг бути тільки стройовий прусський крок та бравий заспів: «Если страна прикажет быть героєм, у нас героєм становится любой!» або «Если завтра война, если завтра в поход...».
Святим острівцем глибоко в душі Янчука і в його коротких, навмисне рваних тривогами й побудками снах лишалися двоє дорогих йому людей: Лідуня й Леся, від яких нестерпно чекав, немов кисню в задусі, вісточки, сподіваючись на новини з тихої гавані, до якої був прив'язаний як пуповиною... Всі п'ять земляків-черкасців були розкидані по різних ротах і лише Аркадій П'юро через ревматизм попав у санчастину, як санітар. Бачились вони лише вряди-годи...
Давнє полкове містечко колишньої Слобідської України Ізюм, що розкинулося по долинах, балчаках та узгір'ях Сіверського Дінця, куди ще в зимі доправторив допризовників із Черкас закіптюжений і засапаний паровоз, зустріло на світанку їх шістьох, що солодко досипали все суще, сніжними шляхами під густими ковдрами молочно-морозних інеїв-туманів і зафіксувалося в пам'яті кожного новоприбульця надовго.
Петро Янчук, вийшовши з вагону під команду свого правника, чув тепер лише суржикову говірку, анекдоти про «залізяку — на пузяку, гоп!» й обов'язкову матірщину — невід'ємність у знищенні всякої індивідуальності. Вона панувала в казармі, на вигонах, у переходах строєм не лише на навчальні плаци, в їдальню й лазню, а й у санчастину на медогляд чи до туалету. Від часів Петрової безпритульності матірщина в його розумінні поєднувалася з Росією, як її мімікрійна риса. У пісні «Если завтра война, если завтра в поход...» йому звучали інші слова: «Ой зацвіла калинонька в лузі над водою...», що особливо затужили в ньому навесні, як забуяло різноквіття й запанувала така краса, не помічати яку було тяжко навіть тому, хто падав з ніг від змори й розуміння своєї тваринної приреченості у казармі-кошарі. А ще як Янчукові прийшли нарешті листи: спершу від Ліди, а потім від Лесі та Югини. Вони розтеребили його пам'ять спогадами, від яких скімлила його душа так, що часом не міг їй дати ради в умовах армійського стадного буття.
Петрові були незрозумілими перекидання його із роти до роти, аж поки він не опинився в одній із рештою прибулих черкасців, правда, без Аркадія, що лишався санітаром, але виконував роботу лікаря, парячи по казармах блощиць, тарганів і всяку іншу нечисть. Звернув Янчук увагу й на те, що в його роті зібралися здібніші бійці, а між ними — чимала кількість колишніх злочинців, що були «собі на умі» та жили своїм життям, ніби й бездоганно виконуючи статутні вимоги, але, як і всі, мучачись відсутністю зв'язків із цивільним населенням, яке бачили хіба мимохідь, випадково, коли щастило йти містом.
Якогось дня їх рота доєдналася до зібраних із інших місць таких же, перерісши в окремий батальйон, а згодом із подібних «важких» рот був сформований цілий полк. Навчання в полку було прискореним і ускладненим настільки, що тяжко було з ним справлятися, то були, фактично, кара й знущання, адже коли один командир зморювався до знемоги, його заміняв другий, а бійці жодного передиху не мали, тож часто доходили до обуру.
Досить задовільний фізичний розвиток Петра Янчука, колишні систематичні фізичні вправи, здачі студентських норм ГПО згодилися, але були мізерією в порівнянні зі щоденною муштрою. Правда, при її посиленні явно покращилося й харчування, але додалися політнавчання, а з ними й вербовки бійців у різні військові школи, на курси удосконалення тощо, від чого Петро ледве встигав відкараскуватися, мотивуючи тим, що є студентом-заочником.
Якось при зустрічі Аркадій П'юро попередив його: «Бійся провокацій і вербовки!». Янчук спершу йому не повірив, але вже наступного ранку відчув на собі в умивальнику, де на нього напали два колишні злочинці-вуличники як ніби на «донощика-стукача». Хоч побити його їм не вдалося, та цебром води вони його облили, зате Петро розмалював їх
