Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

— Гайда кудись під кущі, зараз як лине — вимокнемо до нитки. О, вітер гуде.

Він ще тільки мчав далеким шумом з блискавками, які розтинали небо яскравими смугами, потім загойдав верховіття дерев і раптом спустився до самої землі, пригнув у низькому поклоні кущі й очерети, підняв хвилю, яка покотилася далі на глибини, ставала більша й більша, здіймалася запіненими валами.

Клем стояв, широко розкривши рота, захоплений. Буря, яка з кожною хвилиною дужчала, мала свою небезпечну, страшну чарівність. Клем сильно впирався в землю, не піддаючись дедалі дужчим поривам вітру, стежив за блискавицями, які вже без перерви креслили небо згори донизу, навскіс, ламаними зигзагами, грубими лініями, ніби якийсь шаленець-маляр переносив на темне полотно незвичайну, неземну картину.

Грім гуркотів над ними, глушив кожне слово. Блискавки тонули в озері, і коли на мить стало тихо, почулося, як закричали перелякані качки. Метек схопив Едека за плече, вони стояли, охоплені подивом і тривогою. Тільки Міхал, як завжди спокійно, збирав ковдри і ретельно гасив вогонь, з якого раз у раз летіли іскри.

— Тікаймо до лісу! — гукнув Метек, отямившись від першого враження.

Едек зупинив його, різко смикнувши рукою.

— Глянь, що це?

За річкою, з того боку, де село, над горизонтом підіймалося якесь сяйво, зливалося з довколишнім світлом, коли спалахували блискавиці, потім знову проступало ясніше, миготіло, переливалося мінливими барвами.

— Що за дідько? — тер очі Метек,— Це пожежа. Горить ліс або село.

— Вогонь!

І, мовби на підтвердження, прориваючись крізь грім та блискавки, разом з вітром із-за річки долинули гучні, похмурі звуки — били на сполох.

— В селі. Їдьмо!

Квапливо зіпхнули човен на воду, вкриту гривастою хвилею. Вітер гнав їх на середину озера. Довго билися, ніяк не могли в’їхати в русло річки.

— Давайте прямо до берега, де найближче! — Метек перекрикував шум бурі.

Човен повертало бортом до хвилі, хлюпало водою всередину, і хлопці опиралися, напружуючи всі сили.

Нарешті якось дісталися берега. Швидко витягли човна і помчали на дорогу, ту саму, де так недавно Едек на смерть бився з мельником. Зігнувшись проти вітру, важко дихаючи, хлопці бігли, засліплені блискавками, оглушені громом, який гуркотів уже майже без угаву. Буря досягала найбільшої сили. А дощу все не було ні краплини, хоча темна хмара затягнула все небо, підминаючи під себе землю. Вітер був паркий, гарячий, мов у липневу спеку.

Небо над селом червоніло, потягло горілим, почулися людські крики, голоси-вигуки, пронизливо гавкали собаки, ревла худоба.

Едек подумав, що та пожежа, коли в Сумах згоріла стодола, була іграшкою порівняно з кошмаром, до якого вони бігли.

Вогонь клубочився, сипав іскрами, затягував усе димом і знову спалахував полум’ям. Кругом було ясно, якось жахливо ясно. Люди, які метушилися на пожежі, заливалися потом, який струмками стікав по обличчях, червоних, страшних у тому несамовитому світлі.

Скрізь вешталися діти, голосили жінки, через вікна летіли подушки і постелі, меблі, всяке домашнє начиння.

На цьому кутку села всі хати з одного боку були охоплені полум’ям. Тліла вже одна хата і з другого боку, кілька чоловіків марно силкувалися баграми стримати вогонь. Бряжчав насос, із шланга прискав слабенький струмінь води, під нього підставляли відра, які потім із рук у руки передавали ближче й ближче до пожежі. Воду хлюпали у вогонь; він сичав і на мить причаювався, а потім вибухав знову, ще дужче. Пронизливо голосила молода жінка, верещало якесь немовля, гвалт і метушня тільки заважали гасити пожежу.

Кілька чоловіків ламали плоти між будівлями, хтось гарячково зривав з маленького хлівця солом’яну покрівлю, інші вкривали дахи мокрими ганчірками. Вітер свистів, ніби кепкуючи з усіх тих заходів, зривав цілі клапті з покрівель, підхоплював палаючі факели і ніс їх далеко від охоплених вогнем хат, шпурляв ними об землю, сипав іскри на інші будівлі. Едек оглянувся на школу. До неї вже було недалеко.

— Дощ! Хоча б пішов дощ! — гукав хтось благально і тривожно.

Але дощу не було. Тільки грім гуркотів уже рідше, не так сліпили блискавки, і шум бурі гинув у гаморі пожежі. А вітер не вщухав, і це тепер був найперший, найнестримніший ворог.

Хлопці всі четверо кинулися помагати — виносили з найближчих хат речі, виводили худобу, яка злякано впиралася, стежили, щоб вогонь не перекинувся на сусідні дахи.

Потім вітер наче трохи вщух, причаївся, немов збирав сили для нової навали, коли раптом гострий, як удар меча, сліпучий блиск із глухим гуркотом увірвався поміж людей і одразу погас, викликавши у відповідь тільки переляканий гомін, який переріс у страшний крик.

Якась чудернацька, закручена спіраллю блискавка ударила в будинок по той бік вулиці, значно далі від основного пожарища. І весь той будинок, немов якийсь фейєрверк, піднявся враз вогнем, виріс кривавими поверхами, зашипів, здригаючись, замиготів іскрами, здавалося, зайшовся непогамовним криком жаху.

Це вже була катастрофа. Усе, що зробили, аби стримати пожежу, нічого не дало. Несподіваного удару блискавки не відвернути. Хтось там іще викидав у сад пожитки, хтось метушився біля вікна, але зараз же вискакував, струшуючи з волосся та обличчя іскри, качався по сирій землі, щоб не загорівся затлілий одяг. Ще хтось намагався вивести поміж стінами вогню корову, яка щосили впиралася; вибігали перелякані свині, збиваючи з ніг людей, які стояли на вулиці.

І раптом усіх пройняв крик, повний переляку:

— Петер, мій Петер!

Хлопці спинилися. Висока, сяк-так одягнена в тому переполосі жінка з розпущеним волоссям, страшно вирячивши очі, обома руками показувала на другу охоплену вогнем хату. Всі неначе заклякли в тривозі, завмерли перед лицем материного горя, болю і розпачу. А вона вже не кричала, а тільки, широко роззявивши рота, голосила пронизливо, монотонно:

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Зненацька очі у людей розширилися від жаху, змішаного з подивом. З-поміж них вирвався низький хлопець в окулярах, дрібними, швидкими кроками помчав до пожежі, тримаючи в руці мокрий мішок. На якусь частку секунди він затримався, мовби завагався, перед дверима, які перетворилися вже на суцільну стіну вогню, потім одним рухом накинув собі мішок на голову і, нахилившись, витягаючи перед собою руки, пірнув у полум’я й дим.

— Клем! Клем! — Міхал мов шалений кинувся услід за товаришем.

Не добіг, упав, спіткнувшись об підставлену кимось ногу. Схопився, побачив Метека, очі йому запалали злістю, і лісник хотів знову кинутись у вогонь. Метек судорожно схопив його за плечі,