Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Залєський теж збирався заглянути на кладовище, але вирішив зробити це не зараз — дівчата могли б неправильно зрозуміти його. Зрештою два дні тому він був на могилі. Здивувався величезній кількості квітів і свіжосплетених вінків. Їх приносили мазури з усієї околиці. Якби Клем бачив це, то йому, певно, було б приємно. Його жертву оцінили.
А втім, сам похорон найкраще свідчив про почуття людей.
У Піші давно вже не бачили такої маси людей. Найбільше було мазурів.
Едек не міг терпіти похоронів. Жалобний церемоніал, натовп людей, глухий стукіт грудок землі об труну — все це пригнічувало його, і хлопець утікав од таких обрядів. Залєський боявся і похорону Клема. Його родичі, ота мала, пригнічена дівчина, Еля... І весь настрій...
Але цим разом усе було інакше. Якось таки справді зовсім інакше. Кілька виступів, звісно, банальних, як і можна було сподіватися. За винятком того, що сказав Мацура від імені мешканців села і, як він сам підкреслив, від імені поляків-мазурів. Старий був схвильований, руки йому тремтіли, одначе він володів собою, і навіть голос його не здригнувся. Едек уже не міг точно згадати його слова, але було там щось про смерть, яка інколи стає початком, а не кінцем. Як оце смерть поета Кульчика. Мацура підкреслив те слово — «поета». Його смерть об’єднує поляків, які мешкають на цих землях, руйнує перегородки. Вона потверджує, що людина є людиною, дитина — дитиною, без ніякої різниці і штучного поділу. Кульчик не вибирав, не питав, чия то дитина — мазурська чи батьків із центральної Польщі. Певно, він так само рятував би й німецьку дитину.
Це були розумні слова, сказані якось особливо, гарно, сердечно. А потім оті квіти. Мабуть, по всьому Піші, по всіх околицях їх зірвали геть усі, що росли в садах і лісах, на полях і луках, на берегах річок. Ціла гора квітів покривала свіжу могилу. І ще Едек пам’ятав, як Еля, ота мала дівчина Клема, поклала на ту гору квітів Клемові оповідання про цю землю — книжечку з букетиком фіалок, перев’язаних голубою стрічечкою. Саме голубою — він дуже любив цей колір...
Так, то був незвичайний похорон. Напевно, він сподобався б Клемові. І що ж дивного, що, як стало відомо пізніше, мешканці села хочуть поставити меморіальну плиту, котра б оповідала про вчинок юнака. І що кожного дня на його могилі в Піші появляються свіжі букети квітів — їх приносять дівчата, як оті з Карвиці, що їх зустрів Едек, приносять діти і старі люди. Це було природно. І якось так схоже на Клема... Може, це й правда, що його не знали близько, не помічали його достоїнств. Але після смерті все виявилося у всій своїй повноті...
Едек виїхав на майдан, трактор гучніше застугонів на бруківці. На порозі закусочної стояв якийсь чоловік. Його постать видалась Едекові на диво знайомою. Кашкет сидів на голові так, як у ольштинських жевжиків. Невже він?
І той, видно, впізнав його, пильно придивлявся до тракториста. Нарешті наважився, вихилясуватою ходою вийшов і став перед трактором.
Так, то був Красавчик. Який чорт його сюди приніс? Може, шукає, щоб помститися за оту ольштинську історію? Едек зупинив машину. Красавчик усміхався, по-дружньому махав рукою.
— Залєщак? А щоб тебе качка вбрикнула, на кінці світу! Хто б подумав!
Едек із свого сидіння потис простягнуту до нього руку. Був страшенно приголомшений цією зустріччю, не знав, що й відповідати. Дивився на некрасиве обличчя з рубцем шраму від ножа на правій щоці, на вертляву постать, на неприємні, мокрі від поту руки з короткими товстими пальцями.
— Злазь із цього трону, хильнемо трохи.— Красавчик брав ініціативу в свої руки.— Пам’ятаєш, як ти мене в Ольштині віддубасив? Кілька днів лежав у лікарні — своєю ж власного залізякою по черепу дістав. А потім ти десь дівся. Хоча б уже за те маєш почастувати мене,— підбивав він Едека.
Залєський згодився, тільки від’їхав на бічну вулицю, щоб трактор не стояв перед забігайлівкою. Красавчик нагадав йому Ольштин, компанію таких типів. Зітхнув. Боже мій, як далеко тепер усе це від нього. Інший світ...
— В Ольштині ти не знав, що робити. Треба було з Красавчиком зійтися. Ми б так усе прибрали до рук, що ніхто й не писнув би. Ну, будь! Господи помилуй, поїхали!
Красавчик знову налив у високі чарки, засміявся.
— Я цілий місяць шукав тебе. Не знаю, чи зберіг би ти свою шкуру. А тоді пройшло, я не злопам’ятний.
Знову випили. Після кількох чарок Едек почував себе краще. Горілка повернула йому самовпевненість, яку він на кілька хвилин було втратив. Що там Красавчик, давня історія. А випити можна, чого ж, не зашкодить.
— Що це тебе аж до Піша принесло? — здивувався він.
— У цей паршивий закуток? Бачиш, у мене тут є родич, я приїхав провідати його. За кілька днів уже їду назад, тут можна здохнути з нудьги. Навіть дівчат путящих нема, всі гноєм просмерділися.
— Чорт, делікатний ти зробився! Що там в Ольштині? Як братва? Квиточки збувають?
— Усе так само. Тільки міліція дужче береться. Дали їм автомашини, рації, тепер треба добре метикувати, щоб пристойно заробити. Але є способи, якось крутимося... Мене, розумієш, чотири місяці тримали, спіткнувся на одній роботі. Було б гірше, але потерпілий боявся, сказав, що не пам’ятає. Дружки трохи пострашили його. Добре мажеш — легше їдеш, це давно перевірено. Розказуй, що ти робиш на тому тракторі? Давно тут сидиш?
— Давно. Працюю, вожу колоди на тартак.
— Ну, це робота не для мене! Тягнеш, тягнеш і що — як на два куски витягнеш, то й радий, хіба не так?
— По-різному буває. Мені тут добре. Живу над озером, у лісництві, спокійно, ловлю собі рибу.
Красавчик разом із стільцем відхилився назад. Підозріливо дивився на Едека. Не вірив, явно не вірив.
— Балакай! Ти — і спокійна робота? Може, думаєш тут якесь діло провернуть?
— Облиш. І в голову не приходило.
— На квитках тут теж не заробиш. Був я вчора в кіно, бачив. Кому тут збувати квитки?
— Вип’ємо.— Едек підніс чарку. Йому вже набридала ця розмова.
Зате Красавчик був у чудовому гуморі і з кожною чаркою ставав самовпевненіший. Ляснув Едека по плечу.
— Далеко живеш?
— Кілометрів десять звідси. Є таке місце, називається Суми.
— Суми-фуми — тра-ля-ля. Бери огірок.
— А я думав, що
