Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

Потім рукою в крові та риб’ячій лусці відгорнув волосся і ніяковим голосом перепитав:

— Мені?

— Тобі.

— І так буде на кожній книжці? І кожен зможе прочитати, що це ти написав для мене? Для Міхала Клоса, лісника? — Він говорив повільно, застигши в неприродній позі над рибою, що лежала на траві.

— О боже, перестань, Міхал, з тими питаннями, а то гупону тебе в спину, щоб нарешті зрозумів, — засміявся Едек.

Міхал уже нічого не відповів. Дивився, ніби остовпів, на Клема, потім, зітхнувши, схилився над рибою, обережно взяв її в руки й поніс, щоб сполоснути у воді.

Клем дивився на нього, ніби розумів хвилювання хлопця. Прошепотів Едекові:

— Тепер я найбільше радію, що зробив ту присвяту. Хлопець зостався сам, останнім часом його мучать сумніви. Як вийде з Сум — його оточує змова усяких негідників. А тут — доказ того, що про нього думають, його пам’ятають. Схоже, що для нього це велике переживання.

Едек перевернувся на спину, заклав руки під голову. Сказав, ніби трохи кепкуючи, хоча Кульчик легко помітив, що за тим кепкуванням криється глибша думка.

— Якось по-дурному я себе почуваю між вами. Метек — хлопець ніби такий же, як і всі інші, але якийсь делікатний, знає, чого хоче, в ньому немає ніякого паскудства. Ти і Міхал теж навіжені. Вам сняться дівчата з райдужними очима, ви нудні, як середньовічні коханці. Білочки, спогади, складні проблеми у простих справах. Усе це чуже для такої примітивної людини, як я. Наче я опинився на іншій планеті.

— Ну й що?

— Ну й нічого. Я був би дурний, коли б сказав, що від того мені погано. Щонайбільше дивно. А втім, інколи, може, й погано...

Він махнув рукою, сів, узяв з вогню головешку, прикурив цигарку. Гукнув до Міхала, який наче завмер на березі:

— Давай уже того в’язя! Їсти хочеться.

Клем розуміюче всміхнувся. Ще недавно він не любив Едека за його самовпевненість, неуважливість, за цинічне, як йому здавалося, ставлення до життя. А тепер думав, що все те могло бути Едековою маскою, що він обдурював сам себе. І не вмів чи не хотів вийти з кола своїх звичок.

Міхал підійшов тихий, мов тінь; на сковороді, яку привіз завбачливий Метек, порізав в’язя на куски, длубався в кошику, шукаючи сала. Над вогнем зашкварчав, зачадів жир, і в той же час од води почулося якесь шамотіння й плюскіт.

— О, нарешті Метек тягне,— засміялися хлопці.

— Оце-то вугор! — радісно кричав до них Метек.

Витягнувши вудки, він і сам вийшов на берег. Переможно підняв із човна здоровенного вугра.

Хлопці з непідробною повагою дивилися на рибу, яка звивалася в його руці.

Чайник закипів, окріп сичав, бризкаючи на вогонь. І в’язь уже апетитно шкварчав на сковороді. Метек різав хліб, бряжчав склянками. Міхал відійшов убік, шукаючи великих листків лопуха. Потім розкладав їх перед товаришами замість тарілок. Був якийсь поважний, мовчазний, його погляд часто зупинявся на Клемові.

Едек усміхався, давлячись, як хлопець накладає поетові найкращі куски риби, підсовує хліб і наливає чай. Клем помітив це, йому стало трохи неприємно, але він нічого не сказав, розуміючи почуття мазура.

Десь далеко, від пісків, почувся гуркіт мотора.

— Мотоцикл? — Метек запитально подивився на Едека. Той кивнув головою.

— Про що ви? — зацікавився Клем.

— До Зосі їде її мельник, пам’ятаєш, казала тобі, що то її добрий знайомий. Видно, вже загоїлися, синці від Едекових кулаків.

— Казала вчора, що виходить за нього. І в селі житиме тільки доти, поки закінчиться навчання в школі.

Едек здригнувся, стиснув губи. Метек уважно подивився на нього. Нахилився близенько, прошепотів:

— Жалієш?

— Ні. З того вечора все минуло, наче я взагалі не знав її.

Вогонь тріщав, а навколо стояла така тиша, що з другого берега озера долинав голос водяного бугая, десь дуже далеко, ледь чутно, чучикали тетеруки. З підкинутих у вогонь гілок ялівця бухнуло яскраве полум’я, хлопці аж одвернулися — припікало. Едек поглянув на Міхала і при світлі вогню добачив у нього в очах спокій. Невже це наслідок Клемової присвяти?

XXIV. Клем

Справа колишнього лісничого Марцінського завершувалася. Слідство вже закінчилося. Прокурор іще раз викликав мешканців лісництва на допит. Едек ставився до цього байдуже, а от Міхал і Метек дуже переживали ці допити, кожен по-своєму. Для Метека вони були зв’язані з похмурими спогадами про Вежбика, палія, який, тікаючи, знайшов свою смерть серед крижин на озері.

В настроях Міхала сталася велика зміна, це всі бачили. Після тієї риболовлі хлопець став такий, як був раніше,— лагідний, веселий, сміхотливий. Геть змінилося його ставлення до Клема. Доти він ставився до поета поблажливо, з перейнятою від інших мешканців лісництва усмішкою доброзичливої зверхності, а тепер, здавалося, бачив у ньому немовби символ глибоких і шляхетних почуттів. Добрий хлопець не міг повірити своєму щастю. Письменник відзначив його, присвятив йому оповідання в книжці, сотні й тисячі примірників якої розійдуться серед людей — це просто виходило за рамки його уяви. Міхалові здавалося, що він нічим не заслужив такої шани, приписував це доброму серцю Клема і намагався віддячити за неї щирістю та прив’язаністю.

Кожної вільної хвилини він ходив за ним, мов тінь. Якби Клем велів, Міхал пішов би на все. Усе, що казав Клем, він слухав з величезною повагою, хоча б ішлося про зовсім дріб’язкові справи. І в той же час він полюбив його всією силою свого самотнього серця. Клем став для нього найближчою людиною. Завдяки цьому відійшли десь його мазурські клопоти. Коли така людина, як Клем, подарувала йому свою дружбу, то що означають чиїсь там шпильки, лайки, несправедливість? Треба розуміти їх, щоб побачити, чого вони насправді варті.

Саме в цей час од матері й сестри надійшла посилка з усякими дрібницями. Ще тиждень тому це стало б приводом для нових мук і сумнівів. Тепер же він сприйняв ту посилку байдуже, а потім написав обом — матері й сестрі — теплий, сердечний, але рішучий лист, у якому сповістив, що він назавжди залишиться в Польщі, на батьківській землі. Свій лист він дав прочитати Клемові. Поета зворушили і це довір’я, і самий зміст того досить незграбного твору, і він палко обняв Міхала. Згодом довірливо розповів про лист Гасинцям і Метекові. Лісничий схвально покивав головою.

— У кожного є вразливе місце. Своєю присвятою ти