Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

Едек прислухався, але в сусідній кімнаті було тихо і спокійно. Певно, Міхал уже заснув. У кожного свої переживання, клопоти, і кожен повинен перенести їх сам. Будь-які повчання тут мало допоможуть. Зрештою життя розбиває так багато мрій, що, може, взагалі не треба дозволяти собі мріяти. Але чого ж тоді варте було б життя? Клем описував їм свою дівчину, був такий захоплений. Мріяв, як складеться їхнє спільне життя. Збирався провідати матір, на іменини засипати її улюбленими квітами. Адже такі думки полегшують життя, роблять його багато красивішим. Едек бачив ту дівчину, вважав, що вона дуже мила, а на вроду — середня, далеко їй було до чарівного образу, створеного закоханим серцем юнака. Але важливіший був, певно, саме той його образ, а не дійсність.

Цікаво, чи Віку інші бачать такою ж, як бачить її він? Мабуть, ні. І це, либонь, природно. У кожного має бути щось власне, якесь дуже особисте уявлення про ту частинку світу, що йому належить. Інакше було б сіро й нудно, навіть коли б світ був мудрий і гарний, повний райдужних барв і сміху.

За кілька днів він закінчить вивозити колоди. Про якусь іншу роботу нічого не чути. Треба буде серйозно подумати про завтрашній день. Не вікуватиме ж він у Сумах. Трохи відпочити? Раніше він мріяв про це, пов’язуючи свої мрії з відпусткою Віки. Тепер цей відпочинок не мав ніякого сенсу. Пора вертатися до міста.

Едек думав про це байдуже, як про щось зовсім необов’язкове. Власне, Ольштин тепер і не приваблював його. Не те, що раніше, коли він почував себе таким чужим у пущі і її складному житті. Але ж і в пущі треба мати своє місце. А для себе він не бачив такого місця. В цьому міцному організмі він був чимось штучним. Павел уже досяг свого; важкою дорогою йшов угору й Міхал. У Метека попереду навчання, а потім знову ліс. Кожен держиться тут кріпко, в їхньому існуванні тут є глибокий смисл. А він, Едек, тут випадкова людина. Тракторист? Це сезонна робота. То що ж, влаштуватися в Піші? Там будується завод, можуть бути місця. Це теж нічого не дає. А поблизу ще Віка, як постійне свідчення програшу, ні, більше — поразки.

Але ні, з цим він не міг примиритися. Хай іще програш, невдача, тільки не остаточна поразка. Бо поразка — то вже все, то відхід без ніяких перспектив на повернення, то життєва капітуляція. Останніми днями щось ніби змінилося. Може, ще повернеться надія?

Несміливо хапався за тонесенькі ниточки, що, здавалося, почали в’язатися останнім часом. Разом з тим боявся, щоб то не були нові розчарування. Він ще не називав того якимось словом, проте вже знав, що з Вікою його зв’язує щось зовсім інше, ніскілечки не схоже на те, що становило основу його колишніх відносин з дівчатами. Насамперед воно було міцніше.

За кілька днів після похорону Клема Метек сказав, що Віка просила їх обох прийти ввечері поговорити. Спершу Едек злякався і відмовився. Навіщо? Щось у них порвалось, і, мабуть, його вже не склеїти. Метек здвигнув плечима і всміхнувся. Він уже знав Едека.

Звісно ж, Едек пішов. Ощасливлений і повен неспокою. Віка стала ще ближча йому, єдина. Так, саме єдина! Зовсім не така, як інші дівчата. Не міг стриматися, щоб крадькома не поглядати на неї. Знав, що дівчина помічає ті його погляди.

Вони тоді нічого не сказали одне одному. Зрештою смерть Клема була ще надто близька, і саме з ним була пов’язана майже вся розмова. Віка багато знала про нього: вечорами, передруковуючи на машинці щойно написані оповідання, він багато чого розповідав їй. Дівчина вміла слухати, і йому доводилось говорити. При всіх своїх смішних, хоча, зрештою, добрих рисах, це, на її думку, був сильний характер. Нічого дивного, що він так вплинув на життя Міхала.

— Знаєте, яка мрія була у нього? — спитала Віка.— Він мріяв, щоб у майбутньому, коли матиме свій дім — Елі він тоді ще не знав,— оселитися десь у цих краях, коло пущі, над озером. І присвятити їм свою творчість. Він вважав, що люди тут цікавіші, глибші, хоч зовні і простіші. Цивілізація, казав він, шліфує характери, а формує їх природа. Йому хотілося, щоб навколо нього були приручені білочки, видри, борсуки і сарни, щоб вони не боялися підходити до рук...

— Тут зрештою кожного щось прив’язує. Дивись, он Едек. Приїхав сюди на короткий час, а тепер і не думає виїжджати.

В її присутності юнак міг тільки підтакувати Метекові. Куди і чого виїжджати?

Прощаючись, Віка сказала коротко:

— Едек, я не знала, чого почалася та бійка в лісі. Не знала, що то через постріли і напад у містечку. Думала, все через Зосю, і мені було прикро...

Він засміявся, міцніше стис їй руку.

— Зося вже тоді була минулим.

Дівчина пильно глянула на нього, але не сказала нічого.

А він не міг заспокоїтися. Ті останні її слова пролунали, мов якась обіцянка. На другий день хлопець так усе підігнав, що на кінець роботи опинився поблизу того місця, де працювала Віка. Діждався її. Дівчина всміхнулася, кілька хвилин вони розмовляли. Едек запитав, чи можна йому якось увечері прийти до неї. Віка ствердно кивнула головою.

Він прийшов. Того самого дня. Але щось у них не клеїлося. Розмовляли натягнуто, надто офіційно. Давня дружня щирість не повернулася. Тільки очі, здавалося, часом говорили більше.

Та найважливіше було те, що вони домовилися зустрітися знову. У Віки це багато значило...

Едек вагався між страхом поразки і несміливою надією. Напевно він знав тільки те, що від цієї дівчини залежатиме його дальша доля.

Після тієї ночі він устав стомлений, невиспаний. У його свідомості все перемішалося. Міхал і покійний Клем, Віка і необхідність вирішувати, що йому робити з собою, коли закінчиться вивозка лісу, надія і страх.

Зробивши першу ходку, Едек виїхав з тартака, страшенно димлячи вихлопними газами (йому дали якусь нечисту солярку), і раптом наткнувся на Вілю з кількома дівчатами. Вони везли великі букети квітів, що звисали у кожної з керма велосипеда. Віля всміхнулася до нього. Едек дивився, як вони звернули в бічну вуличку, що вела до старого цвинтаря. Догадався, кого вони хочуть провідати. Був зворушений. Згадав, які вдячні були мазури, коли він захистив дівчину від смерті під колесами трактора. А тепер з