Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Донні вудочки вже мокли у воді. Хлопці насаджували на гачки п’явок, черв’яків, верховодок, які хлюпотіли у відрі. Закидали, стежили, як легесенько тремтять поплавці на вудочках з верховодками.
— Дно тут дуже мулисте, вугрі це люблять,— прошепотів Метек.
— Можна розмовляти? — запитав Едек.
— Уночі можна. Аби не дуже голосно.
Стемніло. Тільки на заході ще трохи жовтіло небо. Пташки замовкли, один бугай усе ще покрикував грубим голосом. На небі несміливо заблищало кілька перших зірок.
— Буде досить видно, хоча й не так, як при місяці.
Якийсь час сиділи спокійні, замислені. Вечірній спокій впливав і на людей. Поплавців на воді вже не видно було. Хлопці тримали руки на вудлищах, щоб почути навіть найслабше здригання їх. У Метека і Міхала було по дві вудочки, у Едека й Клема — по одній.
— Як упіймаємо першого, то розкладемо вогонь, сидітимем по черзі тут і на березі,— сказав Метек.
— Мені хочеться лягти на траві й дивитися в ніч, — усміхнувся Клем.— Знаєте, я все про неї думаю. Яка дивна випадковість. Саме її призначили редакторкою моєї збірки. Мені випало подвійне щастя — і вона, і якась там дірка в плані, а тут якраз моя збірочка, вставили її, і книжка вийде за рекордно короткий час.
— Розкажи, яка вона,— попросив Метек.
— Так ви ж смієтесь, а мені неприємно...
— Не будемо,— буркнув Едек.— Блондинка?
— Темна блондинка. Знаєте, вона має коси, звичайно, викладає їх круг голови. А коли розпустить — це так гарно: вони розсипаються хвилею, дуже густі і водночас ніжні, мов павутинки на вітрі... Яка вона? Це дуже важко сказати, але ж я чудово знаю. У неї маленьке личко. Коли всміхається — на лівій щоці забавно ворушиться ямочка. Ясні очі, либонь, сірі, хоч іноді наче поблискують ніжно-зеленим кольором, а часом стають блакитні, особливо коли вона радіє...
Кульчик замовк, зняв окуляри і довго протирав їх. Він завжди так робив, коли був схвильований. Від лісу долинуло приглушене відстанню знайоме чушикання. Тетеруки ще токували. Чуф-ф-ф-фи-и, чуш-ш-ши, чуф-ф! Хлопці прислухалися до тих тремтливих од любові голосів, які перепліталися з солов’їними трелями, що линули десь із полів чи з кущів над річкою.
— Розказуй далі,— тихо мовив Метек.
— Важко розказувати,— зітхнув Клем. — Вона маленька, нижча від мене. Навіть низенька, але дуже тендітна, руки маленькі й білі-білі. Взагалі якась така витончена, мені часом аж страшно було, що вона впаде і розіб’ється, мов благородна порцеляна. Кажуть, що вона непогана. Біля носа кілька веснянок. А носик тремтить, коли вона з чогось радіє... І говорить таким низьким голосом.
— Ти так любиш її?
— Слухай, Клем, ти женитимешся? — сухо запитав Едек.
— Авжеж, і дуже скоро, восени.
— А з чого ж ви житимете? У тебе ж немає великих доходів.
— Будуть. Мені тільки тепер по-справжньому хочеться писати, і часом, хоч і рідко, я думаю, що колись зумію написати так, щоб сам був задоволений. От іще лихо — виявляється, найважче — це задовольнити самого себе.
— А я завжди думав, що це найлегше, — несподівано пробурмотів Міхал, який доти сидів мовчки. Всі аж здивувалися, бо раніше він ніколи не встрявав у такі розмови.
Постогнуючи, над їхніми головами пролетіла дрімлюга.
— У мене взяло, тягне! — здригнувся Едек і судорожно схопив вудлище.
— Зажди, хай візьме глибше. Вугор може виплюнута принаду. А як проковтне — тоді вже одрізай поводок... Тепер тягни!
— От сила!
— Ну й дужий! На дно тягне.
— Гляди, бо заплутається в корінні або зариється в мул, і нічого не зробиш, хіба що стукатимеш по вудлищу, але тоді всю рибу наполохаєш... Тягни, тягни, жилка міцна, витримає. Ну?
У Едека аж пальці боліли, так завзято він крутив котушку. Відчував сильний, розпачливий, опір, енергійне шарпання. Вугор спробував було втекти під човен. Едек помітив це, схопився на ноги, високо підняв вудлище. Бризнула вода, довга риба, звиваючись, появилася над водою, блиснула білим животом у підсаці, яку підставив Метек.
На дні човна вугор пострибав у темне місце на носі; він крутився і звивався, схожий на чималеньку небезпечну змію. Едек простягнув руку, торкнувся вкритого слизом тіла і злякано відсахнувся. Метек засміявся. Вправно, всією рукою схопив рибину біля голови, складеним ножиком обрізав жилку, що виступала з невеличкого рота.
Якийсь час вугор іще крутився на дні човна, і Едек та Кульчик високо піднімали ноги, коли він опинявся біля них. Потім риба зашилася в якийсь куток і стихла, заспокоїлась.
— Я ще ніколи не тримав у руці нічого схожого. Неприємний...
— Звикнеш. Ловка рибина, але не з найбільших. Тут в здоровенні, товсті, як рука.
— Їсти хочеться,— засопів у відповідь Едек. Йому якось не подобалися вугрі, і успіх не додав охоти до дальшого лову.
— Зажди, піймаємо ще одного.
Вудлище в Клемових руках раптом шарпнулося, і вражений хлопець, отямившись від задуми, аж крикнув. На цей раз Метек не дозволив передавати вудочку комусь іншому. Але пішло все несподівано легко. Вугор був значно менший від того, що спіймав Едек.
— Є ще один! Вилазьмо на берег, бо тут і холодно й голодно,— заявив Едек.
Метек нехотя згодився. Обережно поскладав вудочки на човні, потім одвіз хлопців на берег. Міхал теж змерз, хотів напитися гарячого чаю. Метек сам повернувся в затоку. Рибальська гордість веліла йому якнайскоріше відкрити і свій рахунок.
На березі високим полум’ям запалав огонь. Міхал повісив чайник за залізній ручці, при світлі вогнища завзято чистив в’язя.
Хлопці лежали рядом на розстелених ковдрах, холод пробігав у них поза спиною, де вогнище не гріло.
Клем усміхаючись дивився на захопленого роботою Міхала. З соснового сушняку високо стріляли смолисті іскри, пластівцями, ніби сніжинки, кружляв у теплому повітрі попіл.
— Пам’ятаєш, Міхалку, ту білочку, яку торік поранила куниця? Як ти перев’язував її і лікував, доки не виздоровіла і знову не подалась у світ.
— Укусила мене за палець, шрам лишився. А потім була вже дуже смирна.
— Я написав у зв’язку з цим невеличке оповідання. Присвятив його тобі.
— Як це?
— Вгорі буде надруковано: «Міхалкові Клосу, лісникові в Сумах, із щирою приязню».
— Мені? Отак буде надруковано? — Уже почищений в’язь вислизнув хлопцеві з
