Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Люди вже поставали в ряд, передаючи одне одному відра з водою. Найближчі хлюпали її в полум’я, вогонь сичав, на мить чорнів і знову розгорявся, здіймаючись червоною, тремтливою пеленою.
— Метек, я йду! — крикнув Едек.
— І я!
Вони рвонулись уперед, ні на що не зважаючи, розуміючи самовбивче безглуздя свого вчинку. І змушені були відступити, бо перед ними раптом, затріщавши, сиплючи іскрами, провалилася частина покрівлі, задравши вгору обгорілі крокви. З грудей усіх, хто був навколо, вирвався протяжний стогін. А потім чийсь вигук надії:
— Є!
Ліворуч од вхідних дверей, у тій частині будинку, яка ще не згоріла, але підозріло тріщала, в охопленому вогнем віконному отворі показалася раптом палаюча людська постать. Полум’я раз у раз затуляло її, проте видно було, як руки наосліп намацують раму, якої вже не було, відсмикуються од жару, як уся постать поволі посувається вперед. Едек підбіг, витягнув багор, зачепив за вбрання чи, може, навіть за тіло товариша. Потягнув. Знову затріщало, проте Залєський прикрив тільки голову від палаючих кусків дерева, що падали згори, від повені іскор. Відскочив, хтось його відтягнув, хтось вихлюпнув відро води на волосся, яке вже тліло.
Метек смикав багром, зачепивши за одяг Клема. Кілька чоловіків зривали палаючі балки, розкидали пожарище, незважаючи на пекельну жару і тліючі жарини, які, прискаючи на всі боки, падали на них.
Десь падала стеля, валилися стіни, а вони пам’ятали тільки про одне: треба рятувати людину. І рятували, хоча й знали, що тієї людини вже, мабуть, немає в живих, що тільки останки її можуть якось уціліти в цьому нищівному вирі стихії.
Відро за відром лилася в те місце вода, нижче й нижче осідав полум’яний факел. Вогонь горів спокійніше, вітер уже не роздував його, як доти, легше було підійти ближче до місця, де загинули двоє: дитина і юнак, який хотів урятувати її.
Десь позаду аж три чоловіки вовтузилися з ошалілим Міхалом, який усе ще рвався до вогню, вже не для того, щоб рятувати, а щоб загинути разом з Клемом.
Ще далі якийсь чоловік безтямно шарпав високу жінку з розпущеним волоссям, а та все ще хрипко голосила.
Ніхто з людей, які стояли навколо, не спішив їй на допомогу. Всіх їх, мов електричним струмом, пройняли слова чоловіка, вигукувані в пароксизмі радості і великого болю:
— Є Петер! Є! У Гільди був!
Міхал, мабуть, перший збагнув до кінця значення тих слів. Він перестав вириватись і, страшно заридавши, опустився на землю. Усвідомлення того, що жертва Клема була марна, відняло у нього решту сил.
І, ніби глузуючи, ніби ще збільшуючи кошмарність того, що сталося, тільки тепер у повітрі зашуміло, затряслося, з чорної хмари, яка нависла над селом, сипонув густий, рясний дощ — він щораз дужчав, небувалою зливою накриваючи землю. Шипіли згарища, один за одним чорніли факели полум’я, гасла заграва пожежі. А люди не розходилися, збирались усе більшою громадою проти будинку, від якого вціліли тільки одна стіна та комин, що, здавалося, похмуро волав до неба; там, біля садочка, під деревом біліло щось прикрите простирадлом.
Біля того полотнища, обома руками тримаючи його кінець, скулився чоловік у куртці лісника; той чоловік уже не ридав, не плакав,— крізь шум вітру чути було, як він тільки повторює з невимовним болем у голосі одне й те саме слово:
— Клем! Клем! Клем!
XXV. Несподівана зустріч
Його розбудив якийсь рух у сусідній кімнаті. Взагалі він прокидався тепер від будь-якого шелесту. Довго прислухався. Міхал не спав, ходив по кімнаті, шелестів сторінками книжки, відчиняв вікно.
Едек нехотя спустив ноги на підлогу, закутався в ковдру. Холодно було. Після недавньої спеки, що закінчилась отією бурею, тепер похолодало, одного ранку землю взяло навіть приморозком, трава й дахи вкрилися інеєм.
Кінчався травень. Майже два тижні минуло вже від пожежі в селі і смерті Клема. Марної смерті. Дитина була у тітки, її одвів туди батько. Усвідомлення того, що жертва була зовсім не потрібного, завдавало їм усім найбільшого болю. Тяжко переживали це і мешканці села.
За стіною знову щось зашелестіло. Читає? Він же, певно, знає все те вже напам’ять. Едек босий рушив у коридор, не стукаючи, смикнув двері і ввійшов до Міхалової кімнати.
Міхал лежав на ліжку. На присунутому стільці коптіла маленька гасничка. Хлопець дивився в стелю, на грудях у нього лежала розгорнута невеличка книжка. Перевів на Едека свої великі очі.
— Едек, щось сталося?
— Авжеж, сталося. Що ти витворяєш по ночах?
— Я не міг заснути. Знаєш, усе думав про нього. Читав те оповідання...— Він показав на книжку.— Сідай.
Едек сів на ліжку, закурив. Міхал був сам на себе несхожий. Схуд, змарнів, запалі очі тільки й світилися на постарілому обличчі.
Дивлячись на нього, Едек мовчки кивав головою. Залєський не був ні сердитий, ні стурбований, скоріше, може, здивований і засоромлений своєю роллю. Він не вмів утішати, але ж не можна було отак зоставити хлопця з його муками.
Мовчання затягувалося. Міхал, здавалося, не був ні здивований, ні зворушений нічним приходом. Лежав спокійно, дивлячись на білі стіни. Сказав ні з того ні з сього:
— Як матиму вільний день, пофарбую кімнату в блакитний колір. Клем дуже любив його. У нього в книжці стільки блакиті, різних відтінків, правда?
Едек потакнув, хоча, правду кажучи, він зовсім не звернув на те уваги. Слова Міхала занепокоїли його. Це вже було щось хворобливе. При найменшій нагоді хлопець говорив про Клема, він жив його думками, згадував його слова.
— Міхал, не можна ж весь час думати про нього... Це вже минуло, треба пам’ятати про власне життя...— Едек заплутався в тих словах і замовк. Які вони банальні!
А Міхал несподівано оживився, сів на ліжку, охоче підтакнув Едекові.
— Так. Сьогодні я теж це думав. Він пише щось точно таке ж у своєму останньому оповіданні.— Хлопець показав рукою на книжку. І докірливо глянув на товариша.— Я знаю, чого ти прийшов. Даремно ви боїтесь за мене. Лісничий і його дружина, Метек і ти... Даремно. Я, розумієш, дуже пережив
