Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
— Є тільки один спосіб,— буркнув Метек.— Рукою треба стукати по вудлищу. І через деякий час вугор сам розплутається з коріння. Дай-но, спробую...
— Дивись, у тебе клює.
Метек кинувся до своєї вудочки. Витягнув у човен великого вугра.
— Ну й місце знайшли! — радів Міхал.
Тепер Метек міг повернутися до Клемової вудочки. Розмірено стукав рукою по вудлищу і час від часу пробував, чи не відпускає. Ні, жилка й далі була натягнута, як струна, тільки легке тремтіння свідчило про те, що на гачку є риба. Глухі удари важко падали на воду, відбивались од стіни очерету, стишені повертали назад.
— Мабуть, уже не витягнемо його. Тут вирви, вода підмила берег. І він десь глибоко заліз,— мовив Метек, постукавши добру чверть години, аж рука йому заболіла.— Спробувати силою?
— Зажди, може, ще відпустить. Мабуть, здоровенна риба, шкода буде,— стримав його Едек.
Метек послухався. Упертості риби надумав протиставити свою впертість. Уже добрі півгодини тривала ця боротьба, а вугор десь там смикався, зачепившись жилкою за якесь гілляччя. Часом відпускав на мить, котушка починала тріскотіти, але риба зараз же ривком знову натягувала жилку, і Метек попускав її, щоб, бува, не порвалася.
Перемінив руки, вони боліли вже; глухі удари зігнали поблизу качок, і ті, обурено крякаючи, перелетіли десь далі. Тільки соловей сів, заховавшись у кущах лози, вже буйно вкритої листям, і заливався радісними трелями.
— О, відпустив,— перевів дух Едек. Ці слова він вимовив з тріумфом і полегкістю. Гарячково крутив котушку. Вугор більше не опирався. Напевне, він геть вибився з сил, судорожно борсаючись біля тих затоплених кущів.
Міхал стояв над темною безоднею, в будь-яку мить готовий підхопити рибу. Вода раптом завирувала, вугор в останню мить затріпотів хвостом, аж на обличчя хлопцям бризнуло,— намагався втекти. Пізно, Міхал був прудкіший.
— Як коняка! — крикнув він.
— Покажи, покажи!
Хлопці схилилися над рибою, присвічували ліхтариками. Метек хитав головою. Такого вугра хлопець ще в своєму житті не бачив. Круглий, завдовжки з метр, він звивався, то виблискуючи темно-зеленою спиною, а то випинаючись жовтим черевом, покритим дрібними цятками. На дні човна лишалися плями слизу. Клем закачав рукав і приклав руку рядом з рибиною. Біла рука була тоненька порівняно з темною шкірою водяного велетня.
— Кілограмів зо два буде, ручаюся,— мовив Метек.
— Таких великих вугрів не буває,— заперечив лісник.
— Я знаю, але це якийсь особливий, мабуть, король вугрів.
Усі засміялися. В усякому разі тріумф був повний. Ще не чувано про таких вугрів у цих водах.
Витягуючи вугра, хлопці наполохали рибу, та й апетит уже нагадував про себе. Пора було зробити перерву. Бралося вже до півночі.
Річка розлилась аж на мочарі та драговини, годі було й думати, щоб десь тут знайти місце для привалу.
Трохи похолоднішало, і хлопці наділи светри. Але й так було парко та душно.
Клем з Едеком заходилися розпалювати вогонь і готувати їжу. Метек з Міхалом виїхали човном на те місце, де добре брали лящі. Вони згадали чудового в’язя, заманулося смаженої риби. Заплюскотіли весла, і човен зник у нічній темряві.
Едек голосно сказав:
— Знаєш, я ніколи не думав, що застряну десь у лісництві край світу. Я ж умів жити тільки містом і в місті.
— Скандалів у давньому стилі тобі не бракує й тут,— усміхнувся Клем, виведений із задуми.— Твоя правда, сюди щось тягне... Скільки вже років я отак навідуюсь до Гасинців, потім вириваюся звідси і... повинен знову повертатися. З Елею ми теж буватимем тут. Може, я зароблятиму стільки, що їй не треба буде працювати, тоді б ми приїздили сюди і взимку, і такою весною, як оце зараз, і в осінні холоди, коли так чудово бродити по лісі і слухати, як під ногами шелестить листя... Кожного захопить ця глушина, а втім, не глушина, бо тут життя більше, ніж десь в іншому місці. Стільки птахів, звірини, люди цікаві — простіші, добріші, а часом і жорстокіші. Все тут інакше, не так, як скрізь, зовсім інакше.
— Інакше,— повторив Едек, якому дуже сподобалося це визначення. Так, тут зовсім інакше. І це притягує, це затримує.
Над водою почулися голоси. Поверталися Метек і Міхал. Обидва були збуджені, про щось голосно сперечалися.
— Що сталося?
— Якийсь чорт поламав у Міхала вудочку,— гукав з темряви Метек.
— Напевне, сом. Одну вудочку ми закинули з живцем — може, думали, схопить вугор. Міхал поклав вудлище на краю човна, ловив лящів на тісто. Раптом вудлище стрибнуло вгору, з усієї сили лупонуло Міхала в лоб, насилу встиг піймати його в повітрі, хотів тягнути — куди там, тільки затріщало, вудлище розпалося на три куски, і все.
— Скільки живу, не бачив сома.
— Рідко коли щастить його спіймати. Мазури кажуть, що в цьому озері є сом-велетень, більший, ніж човен, появляється тільки перед якимось нещастям...
— То, може, це він і був? — занепокоївся Міхал.
— Такий не поласується на твою верховодку... Три роки тому батько впіймав сома — важив двадцять кілограмів, голова — мов у коня. Надзвичайно смачне м’ясо. Треба буде якось уночі поставити на сома. Міцний м’який дріт, на кінці великий трійник, а на ньому — обдерта жаба...
— Бр-р-р, я не згоден,— здригнувся Клем.
Метек і Міхал привезли з собою два великі лящі. Тепер хлопці спільними зусиллями чистили їх. У повітрі парило ще дужче, стих навіть легесенький вітрець, стало темніше. Метек озирнувся, показав на південну частину неба:
— Погляньте, що находить!
Темна хмара низько, мало не над головами, сунула, тиха і похмура. Ставало дедалі більш душно.
— Не буде ж у такий час грози? — непевно запитав Едек.
— Їдьмо швиденько, це найкраща погода на вугрів,— зірвався Метек, який знав усі рибальські таємниці.
— Чорт, дома ніколи риба не буває така смачна, як тут,— сопіли хлопці, випльовуючи дрібненькі кісточки ляща.— Що, невже грім?
У небі загриміло довго, протяжно. Чорна хмара насувалася на них, більшала, протяжний грізний гуркіт котився по небу, блискавка гострою стрілою розітнула горизонт, її догнала друга, два розкоти грому
