Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Присвячую свою першу книжку своєму синові Сергію

Я щиро сподіваюся, що мої оповіді будуть цікаві читачеві. А долі моїх героїнь допоможуть комусь не впасти в розпуку і знайти відповіді на питання, які, здавалось би, не мають розв’язань.

Усі історії засновані на долях конкретних людей. Будь-які збіги з життям інших людей — випадкові.

Заради своїх дітей жінка готова здолати будь-які перешкоди. Діти наповнюють наше життя світлом, барвами та змістом. Сергій збагатив змістом моє життя. У нього теж нелегка доля і, можливо, я колись напишу про це.

Ані ця оповідь, ані будь-яка інша ніколи б не була написана і, тим більше, не вийшла би друком, якби не мої подруги. Саме їм я зобов’язана тим, що наважилася почати писати, і якби вони не підтримували мене в цьому починанні, то, звісно ж, сама я ніколи б не насмілилася.

Передусім хочу подякувати своїй подрузі Ірині Ремезовій. Це вона переконала мене в тому, що життєві перипетії, переплетені із зустрічами на моєму шляху, — чудовий матеріал для книжки. А історії, щиросердо розказані близькій душі, надихають вірою і спонукають шукати вихід із кризового тупика, куди нас повсякчас заганяють обставини. Отож є чим поділитися з читачем.

Моїм першим редактором та поціновувачем «таланту» стала Олена Мадосик. Дивовижно, але для того, щоб зустрітися, нам випало подолати тисячі кілометрів, себто поїхати зі своєї Батьківщини на далеку Аляску. Тут, на Алясці, й була написана перша історія — «Янголе мій», — яку я ризикнула довірити Олені.

Щиро вдячна вам, мої любі, за те, що ви зробили все можливе, аби додати мені мужності все це описати. Ви вірили в мене і допомагали так, як можуть допомагати лише найближчі люди.

Шановні читачки! (Чомусь я впевнена, що це будуть передовсім жінки.) Хочеться сподіватися, що вас зацікавлять герої моєї книжки. А якщо вони якось допоможуть вам знайти вихід зі складної ситуації, то буду радіти несказанно. Тож — у добру путь! З Богом!

В земные страсти вовлеченный,

Я знаю, что из тьмы на свет

Однажды выйдет ангел черный

И крикнет, что спасенья нет.

Но, простодушный и несмелый,

Прекрасный, как благая весть,

Идущий следом ангел белый

Прошепчет, что надежда есть.

Багато років поспіль, час від часу, мені сниться один і той самий сон.

Немовби я іду якимось середньовічним міс­том пізно ввечері чи вночі. Місто геть порожнє. Обабіч — палахкотливі ліхтарі: всередині білих плафонів тремтить живий вогонь. Я стою на перехресті вулиць.

Попереду — великий гарний будинок із сірого каміння. Я не знаю, що це за місто, жодних назв довкола, але місцина, куди я потрапила, цікавить мене і хвилює. Я ходжу пустельними «середньовічними» вулицями, — схоже, так, — роззираюсь довкола.

Усе: бруківка, будівлі, стіни, паркани — зроб­ле­но з важкого сірого каміння або з дерева, що потемні­ло від часу. Ліхтарі — з масивного кованого заліза із плафонами-кулями, всередині яких тріпоче вогонь.

Трохи моторошно, але ще більше — цікаво: чому немає жодної душі довкола? Адже в будь-якому місті, навіть глибокої ночі, можна зустріти якогось перехожого. Хтось повертається із відпустки або відрядження. А хтось, веселенький, — з якихось гостин.

А закохані? Їх зустрінеш скрізь у будь-якому місті. Хоча вони завжди шукають потаємні куточки. Ось якась парочка в парку за деревом цілується. А ось іще одна — гріються собі в під’їзді біля батареї. А он — просто гуляють містом узявшись за руки, і дивляться навколо здивованими очима, наче вперше. Мабуть, усе здається їм казковим і гарним. Такі парочки зустрінеш уночі будь-де, тільки не в цьому місті…

А вікна? Зазвичай мені подобається вечорами розглядати освітлені вікна. Он сяє в когось ошатна люстра. А ось у цьому вікні штори — дивовижні! Гарно було б і собі такі пошити. Тільки не бордові зі сріблом, як тут, а темно-зелені, із золотом. Бо я полюбляю теплу зелено-сонячну палітру барв. Кольори життя.

А ось компанія на кухні… Гомонять собі, п’ють горілочку. «Немирівську з перцем», або «Хортицю»… Мабуть, зустрілися давні друзі, яких розкидало химерне життя. Або просто сусіда зайшов до приятеля хильнути по чарчині.

А о-о-он у тому вікні — молодесенька мати з немовлям. Не може намилуватися своєю кровиночкою… Ким-то воно буде?.. Може, всесвітньовідомим лікарем, котрий врятує сотні життів і винайде спосіб боротьби із раком? А може — просто вчителем у школі, якого обожнюватимуть діти? Або — талановитим художником…

Чомусь у цьому місті всі вікна наглухо закриті віконницями, і навіть найменший промінчик світла не пробивається. Невже всі вже давно поснули?

І лише якось раз наснилося, що я в цьому міс­ті — вдень. Тепло й сонячно. Навкруги — юрмись­ко людей, барвисто вдягнених. Я тримаю на повідку двох своїх хортів — Онегу, вона колись жила в мене та загинула, і білого Лідера, який загинув разом із Онегою. Їхня смерть стала для мене пекучою втратою. Почасти це була і моя провина, і я завжди цим катувалася.

Та зараз я в цьому місті — настрій сонячний, як і погода. Радію, що нарешті бачу довкола багато людей. Саме