Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Останнім часом Міхал почав курити. Це давало йому деяку полегкість. Він затягнувся, потім, зморщившись, мовби насилу повертався до перерваної думки, вів далі. Важко добирав слова, раз у раз затинався, вагався, шукаючи найточніші визначення.
— Розумієш, я дуже полюбив його останнім часом. Після того, як він розповів мені про це оповідання. Пам’ятаєш, коли мене облаяли швабом і гітлерівцем, я не знав, що робити. Навіть думав, чи не виїхати... А Клем одвернув мене від того. Оцим оповіданням, яке він присвятив мені, моїм оповіданням. Пристидив мене. А ми ж і не розмовляли про це. Він умів зробити все якось інакше. І тоді я полюбив його. Я почував себе дуже самотнім. У мене є мати, і нема її, є сестра, але вона наче зовсім чужа людина. Батько, ти знаєш, загинув. Тільки родина лісничого, але це вже інше. І ось Клем... Я тільки-тільки зрозумів це, а його вже не стало. Еля привезла на похорон перші, казала, примірники його книжки. З отим оповіданням... Нема ще й двох тижнів. Я дуже перестраждав. Не можу інакше, кожен бачить мої почуття, бачить, що мене щось мучить. А я ще довго згадуватиму Клема. Читаю і думаю, що він десь близько. Адже в його оповіданнях є багато з того, що я казав, коли ми бродили в лісі. Я думав, що то дурниці, пусте, а в нього вийшло все зовсім інакше...
Усміхнувся.
— Іди спи. Я не збожеволію і не захворію від туги. Роботу я ж добре пильную. Це, розумієш, трохи інше. Я хочу, щоб Клем уже назавжди лишився зо мною. Він тоді так поміг мені. Хочеться, щоб і тепер помагав. І тому я повинен усе пам’ятати. Бачиш, він дуже добре знав людей, розумів світ. Тільки тепер я збагнув це. З того, що він написав.
І знову усміхнувся сумно й дуже-дуже сердечно.
Лягаючи в холодну постіль, Едек ще не зовсім розумів сенс цієї чудної розмови. Міхал наче став доросліший після Клемової смерті. Ніколи раніше він не говорив так, як тепер. Часом його важко було зрозуміти, але ж він мав слушність. Це правда, з Клемом. Адже й він, Едек, потроху відкривався перед ним, хоча б у ті їхні рибальські ночі, коли вони лишались удвох біля вогню. І йому щось дали відповіді Клема, його зауваження... А Міхал... і справді — чого вони бояться, чого, власне, хочуть од нього? Це якась глибока дружба. Може, від того і горе буває глибше. Клемові батьки і та його мила дівчина певно ж сумують не менше, ніж Міхал, але то нікого не дивує, то природно. Інша річ, коли так переживає людина зовні чужа. Бо ніхто не розуміє, що їх об’єднувало...
Едек подумав, що завтра скаже про це лісничому і Метекові. А взагалі вся ця сумна і гнітюча подія не тільки Міхала вибила з колії. Йдеться не про тугу чи жаль, а про щось глибше, хоч і вторинне. Адже й у ньому самому щось зламалося, змінилось. Він якось інакше, в іншому світлі побачив багато речей.
Одне привертало його увагу. Клем ніколи не відзначався нічим особливим. Був такий, як і всі вони. Мав свої любовні історійки, такі кумедні були оті його захоплення і розчарування, в романтичному стилі і трохи якісь дитячі. Бродив, як і вони, по лісі, разом з ними ловив рибу. Сміявся, жартував, бував упертий, навіть дивакуватий. Здавалося, нічого особливого в ньому не було. Бо й письменницьку творчість його мало хто знав, він ще тільки починав.
А тепер, коли Клема не стало, погляд на нього змінився. В очах Міхала він набув величезної ваги. Всі мешканці погорілого села прийшли ховати його, говорили про те, що вони надумали при в’їзді в село поставити меморіальний камінь на честь людини, яка загинула, рятуючи дитину. Еля казала, що з Клемом загинув великий талант. І самому йому, Едекові, спогади про того хлопця дали багато цінного...
То як же воно справді? Чи Клем стояв якось вище від усіх них, чи тільки красива, хоча й зовсім не потрібна смерть породила оту легенду?
Здвигнув плечима. Не так просто все це. Коли б можна було поговорити з Вікою, дівчина знала Клема краще, ніж інші, вони довгі години розмовляли, Клем ділився з нею своїми планами.
Тепер Едек думав про Віку. Не знав, чи поліпшилися трохи їхні стосунки, чи все лишилося без змін. Бо й тоді, на прощання, вона ж ясно сказала, що йдеться не про розрив знайомства, а про щось інше, про те, що зв’язувало їх між собою і викликало у дівчини бажання, щоб він поцілував її. Взаємини з Зосею стали на перешкоді. А Зося виходить за свого мельника...
Навіть на суді мерзотникові пощастило. Марцінський і слова про нього не пискнув. Едек якийсь час мучився, чи правильно він зробив, що сам визначив браконьєрові кару. Тим паче, що десь у душі хлопець не був цілком певен, чи справді тільки оті осінні історії в лісі і в Піші наштовхнули його на думку розправитися з мельником, чи тут ще більшу вагу мала Зося і його вражене чоловіче самолюбство.
Суд пройшов зовсім не так, як спочатку сподівалися, він був ніби осторонь того, чим саме жило містечко та його околиці. Пожежа в селі і смерть Кульчика заступили ті вже трохи задавнені справи. Вирок — п’ять років ув’язнення — було сприйнято схвально. І що характерно — Марцінського звинувачували не так у браконьєрстві чи в утриманні підпільної чинбарні, як у намаганні застрелити людину.
Едек зітхнув з полегкістю, що й ця справа уже позаду. Він не любив судів, тим більше коли доводилося брати в них безпосередню участь. А тут він, так само, як і Міхал та обидва Гасинці, виступав за свідка звинувачення. Повторив свідчення, які давав слідчому. Повертаючись на місце, помітив серед публіки втуплені в нього очі і скривлене іронічною посмішкою обличчя мельника. В них був неначе виклик і люта ненависть, прикрита машкарою зневаги. Немовби попередження, що рахунки між ними все ще не закінчені.
Тепер хлопець усміхнувся, згадавши той погляд. Мельник — це для нього було вже минуле. Страшна бійка у лісі поклала край не тільки конфліктові між ними двома, але і якійсь внутрішній боротьбі в Едековім серці.
