Присмак волі - Володимир Кільченський

— Хлопці, рахуйте гроші і торохтіть ними, щоб місяць почув і побачив... То будуть у вас великі гроші! — голосно вигукнув Санько і поліз щось шукати у поясі.

— Так оту кого гроші водяться! Ану показуй! — грайливо причепився до нього Андрій.

А Санько, не звертаючи ні на кого уваги, дістав якісь копійчини і, склавши у долоні, став трясти ними і бити об коліно, демонструючи оманливе торохтіння удаваними грошима.

— Оце як торохтить, так у кишеню маю покласти! — промовляв Санько вголос, а тоді став крутити навколо себе і додав: — З чотирьох боків, гроші, поспішайте, в Санькову кишеню стрибайте.

Тут уже хлопці не витримали і підняли такий регіт, що прибіг Макар і посварився Санькові кулаком:

— Знову ти підняв лемент, Санько! От всипле тобі Петро по спині!

Уже тихіше хлопці продовжили розважатись, а тоді Іван попрохав Андрія, щоб той розповів про зірки та сузір’я, і Підлужний охоче ділився з козаками своїми знаннями зоряного небосхилу...

Усіх розбудила вранішня прохолода, і хоч як хлопці тулилися один до одного і натягували на себе жупани, вставати довелося до сходу сонця. Швидко розпалили вогнища, і Петро вирішив не поспішати з роз’їздом, а нагодувати людей гарячою їжею. Кожна десятка швидко приготувала собі пшоняний куліш — хтось на воді, а в декого знайшовся і шматочок сала для смаку.

Після снідання Петро Гусак відібрав четвірку вістових козаків до полковника Кривоноса, а сотня продовжила свій шлях уздовж річки Горинь у пошуках броду. Покликавши до себе четвірку друзів, сотник призначив старшим Івана і послав їх уперед шукати якусь мілину або брід. Хлопці, не вагаючись, швидко перевірили зброю, захопили з собою луки і, обігнавши сотню, поскакали вперед у пошуках броду.

Невдовзі побачили наїжджений шлях, що вів під гору, убік від річки, і збагнули, що тут може бути брід. Андрій з Іваном увійшли на конях у річку і, тримаючи напоготові зброю, стали переходити на протилежний берег. Орлику недуже подобалася холодна вода, і він форкав від невдоволення. Посеред річки течія була сильнішою, та він, ступаючи обережніше, усе ж ішов уперед. Так мало-помалу вони вийшли на берег і, махнувши хлопцям, стали оглядати прибережні кущі та лісок, що підступав просто до річки.

Вони все уважно обдивилися і, не помітивши ніяких слідів та засідок, повернулися до річки, стали пробувати брід на ширину переходу. Вибрались до своїх і поставили палю на тому місці, де треба заходити у воду. Іван послав Санька сповістити Петра про знайдений брід, а решта, сховавши коней, залишилися спостерігати за місцем переходу.

Через деякий час на тому боці з’явилися четверо вершників, які їхали вздовж берега. Хлопці завмерли, спостерігаючи за ними, і Андрій з Павлом стали приладнувати стріли. Іван їх зупинив:

— Хлопці, не дурійте... Видно ж, що це татари. Нам заборонено встрявати з ними у сутички.

— Та знаю, Іване... Але ж так хочеться пустити стрілу он у того, з пір’їною, — тихо промовив Підлужний.

Вершники про щось поговорили і зникли, неначе їх тут і не було.

— Ти бачиш, щось відчули. Мабуть, сліди чужі побачили. Ясир не хочеться віддавати, тож шукатимуть інший брід, — з досадою сказав Павло і плюнув у напрямку зниклих татар.

Тут підійшла сотня Петра Гусака, і Іван розповів про татарський роз’їзд.

— Знають, що була домовленість не брати ясир під час війни, от і обходять нас подалі, — махнув рукою Петро.

Спочатку «а лівий берег перейшла четвірка друзів, а коли вони знову обдивились прибережні кущі, переправилася вся сотня.

— Треба триматися напрямком на Підкамінь, — оголосив Петро і додав: — Якщо когось зустрінете, швидко приводьте до мене.

Ці краї були невідомі нікому, тому їхали майже навмання, вибираючи випадкові дороги, а бувало, що пробиралися поміж кам’яними яругами. Добре, що в цю жовтневу днину ще світило сонце і можна було по ньому визначити напрямок шляху.

Перед обідньою порою на шляху зустріли ще одну річку, і тут їм трішки поталанило. Побіля берега стояв човен, а в ньому копошилося двоє людей. Побачивши стільки озброєних верхових, вони від несподіванки ледве не випали з човна. Петро виїхав наперед і запитав:

— Люди добрі, звідкіля ви? Чи не бачили якихось загонів?

— Та ми, пане полковнику, з Підкаменя, а тут промишляємо на рибу, — відповів літній дядько з чорною бородою.

Петро помовчав якусь хвилину і продовжив:

— А скільки буде до вашого Підкаменя?

Тут молодший, подумавши, відповів сміливіше:

— А от як на конях, то ще й сонце не сяде, а ви вже будете на місці, — а тоді додав: — Там і місток є.

— А чиї ви будете в Підкамені?

— Та ми Гребні будемо... Нас усі знають, — неохоче відповів дядько з бородою і опустив голову.

— Так от. Гребні... Що ви нас бачили, не кажіть нікому! — з притиском вимовив Петро і, підстьобнувши коня, попрямував уздовж річки, а за ним — уся сотня.

Треба було поспішати, але не можна дуже віддалятися від річки. Сотня мала надію до вечора приєднатися до полку Кривоноса. Проте заради безпеки Петро знову вирішив пустити вперед роз’їзд із чотирьох друзів, а