Присмак волі - Володимир Кільченський
Отець Никодим, як зачув таку звістку, похолонув увесь і від хвилювання затрусився всім тілом. Йому стало зрозумілим і видіння Почаївської Божої Матері, і її руки, що були простягнуті до нього... Він благословив утікачів на спасіння і, наказавши їм молитися за Почаївську обитель Божої Матері, став збиратися в дорогу. Миряни дали йому хліба, сиру, міх із водою і слізно побажали благословенної дороги до Почаївської обителі.
Відкусивши декілька разів затверділого хліба, отець Никодим знову відчув у собі прилив сили і, перехрестивши людей, негайно вирушив у дорогу. Ноги самі несли в рідну обитель, і до вечора він устиг перейти через річку Ікву в нижній течії, а з настанням темряви зупинився ночувати під Дубном. У домівки не просився, відпочивав у якомусь сіннику, щоб якнайшвидше продовжити свій шлях далі, на південь. Передсвітанком прокинувся від холоду і, швидко з’ївши шматок хліба з водою, вибрався із сінника та продовжив свій шлях.
Дорога від Дубна на південь була натоптаною, і до настання ранку він дійшов майже до Кременця. У місті орудували татари, бо було чути страхітливі людські викрики, і чорні дими пожеж тягнули свої хвости у бік Почаєва. Отець Никодим вирішив обійти Кременець збоку, тож став пробиратися через чагарники, лісочки у бік Почаївського монастиря. Тут знову перейшов річку Ікву. Це вже були добре знайомі місця, і він ішов далі знайомим шляхом.
Сонце піднялося і на рівних місцинах пригрівало лівий бік мандрівника та додавало наснаги. Він вийшов на галявину, з якої було видно монастир, що велично стояв серед перелісків і кам’янистих височин. Відчуваючи поблизу небезпеку, отець Никодим обережно пробирався до монастиря з півночі, де підступи були більш пологими.
Невдовзі до нього стали долинати крики ординців, а згодом Никодим побачив, як вони довгим ланцюгом скакали один за одним і, випустивши у бік обителі стрілу, поверталися, щоб зробити нове коло. З монастиря чувся церковний спів, що весь час лунав, наростаючи до високих тонів. У цей час він побачив у небі над монастирем Матір Божу, що ніби стояла на хмаринці в сяйві незвичайного вогню, який обволік її, неначе щитом. Татарські стріли, долетівши до цього щита, билися об нього і летіли на того, хто їх випускав.
Ординці спочатку не розуміли, чому падають їхні стрільці, а коли вже не один десяток лежав, повалений своїми ж стрілами, зчинився переполох, і вони стали снувати туди-сюди, щоб уникнути ураження. У цьому шаленому коловороті вершників, у хмарах стріл, що випускали по монастирю та видінню Божої Матері над ним, ординці не могли вгомонитися, поки їх не лишилося удвічі менше. Підскочив гонець мурзи і став кричати, закликаючи до зупину, і дехто послухався. Проте були й такі, що не могли зупинитися, і тоді кожен падав з коня, забитий своєю ж стрілою.
Отець Никодим увесь час молився, дивлячись на це дійство, і підспівував голосам, що долинали з монастиря. Деякі з ординців, кинувши зброю, попадали на коліна перед видінням Божої Матері і, склавши руки на колінах, били поклони християнській заступниці. Нарешті видіння на воздусях стало набувати вигляду рожевої з білим хмаринки, яку по вітру понесло в інші простори.
Монастирський спів також став замовкати, і побіля монастиря запала тиша. Було чути лише щебетання птахів та стогін поранених нападників. Перед монастирем знову з’явились ординці та стали піднімати із землі своїх товаришів, які стояли на колінах. Деякі з них, пручаючись, не хотіли підніматися, і тоді старший ординець бив їх канчуком по спині. Спантеличені ординці, закривши лиця від болю, йшли незрозуміло куди, ледве перебираючи ногами.
Потроху їх зібрали подалі від монастиря, а забитих почали стягувати до яру, щоб присипати землею. Отець Никодим вийшов зі своєї хованки і смиренно пішов до монастиря, сподіваючись знайти прихисток за його стінами. Він уже наблизився до бокових воріт, тримаючи поперед себе Євангеліє, і на нього ніхто не звертав уваги. Тільки один вершник, досить молодий, гарно одягнений, з дорогою зброєю, підскочив і щось залопотав по-своєму. Отець Никодим зупинився, не піднімаючи голови, застиг на одному місці, а тут підскочили ще з п’ятеро ординців, і один з них, спішившись, простягнув руку до Євангелія.
Отець Никодим стояв, притиснувши Євангеліє до грудей, а ординець схопився за книгу, став виривати з рук, тягаючи отця з боку в бік. Руки отця не рознімалися, і тоді ординець ударив його по обличчю. Никодим завалився на спину, не випускаючи Євангеліє. Наступивши йому на горло, татарин вирвав Євангеліє і, повернувшись до молодого ординця, простягнув книгу йому.
Никодим підповз до ординця, став благати його, щоб повернув святиню. Коли наблизився до вершника, кінь, чогось злякавшись, рвонув із місця, і молодий ординець, який затиснув у руках книгу, не втримався і гепнувся поряд із Никодимом. Він ошаліло дивився на отця, тримаючи перед собою книгу.
Татари застигли на місці, і коли той закричав мов навіжений, кинулися на допомогу — хто ловити коня, а хто піднімати молодого мурзу. Передавши Євангеліє одному з ординців, молодий мурза став шмагати отця Никодима по чому вдавалося влучати і, може, забив би, якби не старий мурза, що підскочив на коні і з лету вихопив канчука з рук несамовитого зухвалого мурзи.
Побитий отець Никодим залишився лежати на землі, а ординці почали спішно відходити з цього нещасливого для них місця. Отямившись, отець побачив, що ординці вже рушили далі, тож побіг слідом за ними, шукаючи молодого мурзу, щоб забрати назад своє Євангеліє. Ніхто на нього не дивився, але й не били, а отець Никодим, побачивши нарешті молодого мурзу, кинувся до нього, падаючи перед конем, та благав повернути Євангеліє. Набундюченому мурзі набридли оті благання, і він махнув своїм, щоб вони прогнали Никодима геть. Отець біг за ними, не зупиняючись, зо дві версти.
Ось вони зупинилися побіля влаштованого для полонених табору і стали злазити з коней для відпочинку, а отець Никодим знову знайшов молодого мурзу та благав повернути йому святу Біблію. Та тут
