Присмак волі - Володимир Кільченський

Стали лаштуватися на нічліг, і тут Санько Голота не витримав і, підійшовши до Макара, почав сердито говорити:

— Пане десятнику, підіть до Петра чи полковника, нагадайте про те, що ми є... Візьмуть же Збараж без нас, ото засміють...

— Ти, Санько, облиш своє патякання! Без нас не візьмуть. Там вежа і стіни побільші за Брацлавські, — заспокоював його Макар.

Хлопці зацитькали на войовничого Санька, який побіля Старокостянтинова трішки потрапив на язики до козаків, а тепер хотілося показати, що він таки добрячий вояка.

Разом із вранішньою прохолодою десятку Макара Пилипенка розбудив сотник і, швидко всіх зібравши, повідомив, що необхідно перекрити дороги зі Збаража, а досвідченим сагайдакерам слід лишитися на місці. Через деякий час побіля них уже зібралося більше двох десятків стрільців із лука. Усім додали удосталь стріл і наказали підлагодити луки.

— Щось намічає Петро! Мабуть, якусь халепу ляхам! — весело говорив Павло, радіючи з того, що і його залишили з трьома друзями, а він уже себе покаже.

Під Збаражем уже давно йшов бій, а верхові сагайдакери тільки-но виїхали зі стану. Коли Петро роздав мішечки із селітровим гнітом, їм стало все зрозуміло. Зупинилися на березі річки Гнізни і передали коней обозним. Спішившись, стали наближатися до передніх лав атакуючих..

Пилипенко був із ними за старшого і зумів провести своїх хлопців так, що пострілів з вежі по них майже не було.

— Отож, слухайте мене, хлопці... Скоро почнуть брати приступом фортецю, а ви перед цим маєте засипати ляхів стрілами із вогняним гнітом, а коли закінчаться — бийте звичайними стрілами по бійницях, — намовляв Макар.

Андрій, Іван та Павло з Саньком, обвішавшись гілками дерев з пожовклим листям, стали потроху просуватися ближче до фортеці. Коли вже легко можна було влучити в отвори, з яких вели рушничний вогонь захисники фортеці, хлопці, прилаштувавшись до стрілянини, за сигналами Макара стали засипати отвори стрілами. Звідти зараз же зменшилась кількість пострілів і почулися крики поляків, у яких влучали стріли з вогняним ґнотом.

Захисники вежі не встигали прицілитися з бійниць, як були вражені стрілами. Чулися войовничі крики тих, хто нападав, і зараз же на стіни стали дертися по драбинах та мотузках десятки повстанців.

Поки вони лізли на стіни, з вежі не могли стріляти. Уже зо два десятки нападаючих встигли опинитися на стінах, коли у хлопців закінчилися стріли. Макар Пилипенко крикнув своїм сагайдакерам, щоб відійшли від вежі, але справу було зроблено, їм було видно, як на стіні вже з’явилося чимало своїх, і бій закипів усередині фортеці.

— Так, хлопці, негайно до коней... Ми ще знадобимося, якщо ляхи стануть утікати звідси, — голосно кричав Макар і підганяв хлопців до постою коней.

Дісталися швидко, мабуть, завдяки Макаровим стусанам, якими він «нагороджував» відсталих. Не зволікаючи, сіли на коней, і Макар Пилипенко повів своїх до сотні Петра. Знайшли місце броду і перейшли на протилежний бік річки, не злазячи з коней.

Не вдалося знайти сотню Петра, бо тут була суцільна плутанина. У одному місці на повстанців насідали ляхи, яким удалося вирватися із замку, а неподалік перемагали татари, крутячись навколо декількох сотень польських вояків, які шалено відбивалися.

Макар, побачивши, що чималий загін вершників пробивається через піших повстанців і ті от-от поступляться, крикнув своїм:

— Хлопці, рубай ляхів! На головного разом вдаримо!

Козаки зрозуміли Макара. Не встигли драгуни вирватись, як були вражені козаками боковим нападом. Заметалися ляхи від несподіванки і звернули в інший бік, щоб вирватись, але загін татар, відірвавшись від свого чамбулу, накинувся на цей гурт польських драгунів. Не хотіли так легко здавати своє життя драгуни, тож і зав’язалася смертельна рубка. Сили на цей час були рівними, і з обох сторін стали падати вбиті вершники.

Макар Пилипенко кричав на своїх несамовитим голосом:

— Гуртом, гуртом! Не розтягуйтесь, коліть!

Не одного драгуна вже повалив він на землю своєю важкою рукою.

Андрій з Іваном билися поруч, і обом вдавалося вправно відбивати удари довгих шабель та наносити самим. У них на рахунку вже було по одному ворогу. Ці драгуни таки були досить вправними і чинили несамовитий опір. З лівого боку закричав Павло, на якого накинулися двоє вершників і от-от могли б прикінчити. Іван, зрозумівши, що не встигнуть із допомогою, вихопив ніж і з силою кинув у найближчого до себе драгуна. Ніж поцілив у шию ворога, і той беззвучно звалився на землю. А тут уже й Павло зумів зачепити шаблею ляха по руці, і той, випустивши зброю, нахилився до шиї коня.

Войовничі драгуни також поклали чимало козаків і тільки тоді, як звідкілясь з’явилися на поміч нові козацькі загони, стали кидати зброю. Закляті драгуни рубалися, поки їхні голови або руки не відлітали геть, але життя своє віддавали за дорого — на полі лежало чимало порубаних козаків та ординців. Не хотілося полякам іти на аркані у полон, і багато хто з ординців, що прагнули захопити ясир, заплатили за це своєю головою. Загнані в глухий кут драгуни рубали ординців, як капусту, і от нарешті татарський ага почав щось кричати на своїх вояків, а ті стали усуватися від сутички і прожогом відскакувати від поляків.

Десятків зо два драгунів збилися в коло і стояли, готові відбити напад татар, але тут підскочила ватага ординців з луками і, ставши півколом, вони стали вибивати стрілами драгунів. Стріли безжально впивалися в тіла польських вершників, і вони сипалися з коней, немов важкі снопи, з прокльонами в бік татар та викриками: «Хай жиє Річ Посполита!»