Присмак волі - Володимир Кільченський

— От тобі, Павле, і німці! — глузливо зауважив Іван, і всі засміялися.

— Та я ж хотів тільки подивитися. Бачу, що вони люди як люди... Тільки, мабуть, говорять по-німецькому! — розвеселився Павло і привітно махнув полоненим.

Ті здивовано дивились на козака, що так радісно їх вітав, і собі стали махати до нього та голосно викрикувати: «Гут, гут, кгозак!» Тут уже всі не витримали і весело зареготали, махаючи полоненим німцям, і Петрові довелося втихомирювати своїх підопічних.

Прибувши в табір, сотня Петра Гусака раненько повечеряла та стала влаштовуватись до сну після важкої ночі та денних бойових дій. Спати під возом уже було прохолодно, і хлопці вмостилися в одному наметі, який Санько дбайливо приготував для них: натягав туди запашного сіна та позастилав польськими повстяними ряднами — зі здобичі під Пилявцями. Хлопці розповіли йому, як зустріли німецьких бранців, як Павло передав їм вітання від Санька. Він довго сміявся, був задоволений, що його десь там згадують.

Уранці розпочалася підготовка до виходу в похід, далі на захід, воювати за Збараж, а потім — іще далі, на Львів. Перехід мав бути нелегким, багатоденним, тому Петро особисто перевіряв підготовку до нього. Перевірив, як деякі не дуже дбайливі козаки не помітили стерті підкови. Добряче перепадало на горіхи горе-козакові, котрий проґавив прослідкувати за своїм конем. Дісталося тут і Санькові, який через свою побиту голову не помітив потертостей на шкірі коня та не обробив їх дьогтем.

— Ти що це, бісовий сину, за конем не дивишся? Я тобі зараз і руки поперебиваю! Мерщій оброби шкіру! — відчитав Санька сотник, а козаки, почувши таке «батькування», швидко заходилися поратися побіля чотириногих друзів.

За два дні вони були готові вийти в похід, і одного ранку, наприкінці жовтня, величезне військо Хмельницького вирушило до Човганського Каменя. Петро розповів своїм хлопцям, що Буджацька орда, разом з якою вони воювали під Пилявцями, пішла в свої улуси, а в цих краях вони зустрінуть татар з орди Тугай-бея, які нещодавно сюди прийшли. Багатьом козакам це не подобалося, бо ж не хотілося бачити споконвічних ворогів на своїх землях, але так домовився Богдан, і на час війни з поляками доводилося з цим миритися.

Військо рухалося Чорним шляхом, розтягнувшись верст на шість, і було поділене на передове та побічне. Козаки Максима Кривоноса рухалися позаду величезної вервечки з возів та піших воїнів повстанської армії разом із козацькими полками. Іти у хвості було безпечніше. Козаки із сотні Петра реготали, згадуючи події дводенної давнини. Дісталося тут усім: і відважним, і тим, хто схибив у поєдинках... Добряче давали один одному словесної прочуханки, отож під вечір були вже вони прості собі козаки, а не звитяжці-богатирі.

Військо зупинилося на ночівлю у верхів’ї річки Понори. До темряви треба було обладнати стан, напоїти коней та приготувати тетері для тамування голоду. Сотня швиденько поділилася на гурти, і поки їздові ладнали захист із возів, козацькі кухарі вже приготували гарячу страву.

Прохолодний ранок швидко підняв усіх на ноги, і невдовзі військо вирушило в похід. Цього разу бокові дозори зміцнили до десяти вершників в одному гурті, і сотня Петра Гусака розтяглася так, щоб можна було бачити сусідню десятку. При зустрічі з татарами наказано було мирно роз’їжджатися, а при спробі нападу вести бій, захищаючись. Хлопці з десятки Макара, коли почули такі настанови, стали ремствувати. Підлужний, не витримавши, гнівно вимовив:

— Так як це — боронитися? Чекати, поки тобі зашморг накинуть? Та ні...

— Дивіться, хлопці, я вам наказав, а там... — додав наостанок Макар, і всі лишилися при своїй думці.

Уже була обідня пора, а їм так нікого й не довелося зустріти, а ближче до Човганського Каменя перед нічною зупинкою передове військо зустрілося з татарськими роз’їздами перед річкою Полтва, і, привітавшись обопільними помахами рук, роз’їхалися без пригод.

Уранці у похід вийшли трохи пізніше, бо, як сказав Макар, домовлялися з татарами про шляхи пересування до Збаража. Тепер уже хлопці бачили і татарські роз’їзди, проте не звертали на них уваги і не наближалися. День став помітно коротшим, і, не дійшовши до Вишнівця, козаки зупинилися на нічний відпочинок. У цьому місці не було великих водойм, але води вистачало всім: численні джерела славилися далеко за межами цього краю.

До Збаража лишився один перехід, і вранці прийшло розпорядження пустити хлопців Петра Гусака попереду війська для проведення огляду місцевості під нічну зупинку всього полку. Ближче до вечора сотні Петра та Гурія обнишпорили навкруги місцевість і, не виявивши ворожих пасток, залишилися, щоб підшукати місце постою. Краєвиди були гарними, а води у маленькій річечці вдосталь, щоб запастися всьому їхньому полку. Перш ніж прибуле військо влаштується на ніч, козаки з двох сотень кружляли неподалік, захищаючи його від несподіваного нападу. Уже вночі їх замінили інші верхові дозорці, і козаки із сотні Гусака у темряві, ледве знайшовши свої вози, завалилися спати у приготовлених для них наметах.

Добре вони відпочили цієї ночі, бо ніхто не турбував, а вранці зайнялися приготуванням до бою за місто і фортецю Збараж. Перед обідом чулося, як десь там уже бахкали гаківниці, важкі гармати гуркотіли, що аж земля здригалася.

Макар Пилипенко ходив поміж козаками, перевіряючи їхнє спорядження до приступу, і підганяв, примовляючи:

— Готуйтеся, хлопці, добре! Відчуває моє серце, що цієї ночі спати не будемо.

Уже наближався вечір, а під Збаражем усе ще гриміли гарматні постріли. Сотня так і залишилась на ніч у своєму стані.