Присмак волі - Володимир Кільченський

Хлопці, відчуваючи швидке зближення зі своїм полком, їхали більш безпечно, об’їжджаючи кам’яні вирви та кущі. Підлужний відчув якусь зміну в щебетанні птахів, і назустріч їм стали траплятися звірі, що немовби втікали від когось, не розбираючи набитих стежок. Андрій крикнув Іванові Яровому, що треба зупинитися, але той також зрозумів, що неподалік люди. Четвірка сміливців застигла, прислухаючись до звуків.

Іван подав знак Павлові, і той хутко зістрибнув з коня, припав головою до землі. Потім швидко піднявся з колін і, підійшовши до Івана, промовив:

— Почув тупіт коней. Їх чимало...

Треба було негайно повертатися до сотні, і друзі повернули по своїх слідах назад. Сотня не набагато відстала від них, і Іван швидко розповів Петрові Гусаку про те, що попереду рухається військо невизначеної сили.

— Хлопці, все одно ви будете попереду... Не підведіть мене. Самим не об’являтися, слідкуйте і край! — коротко наказав Петро, і козаки знову попрямували вперед.

Раптом почули іржання коней, скрип возів та людський гомін. Швидко вибрали безпечне місце і перехватили кінські щелепи поводом. Андрій тримав Орлика під коротку вуздечку і заспокійливо погладжував його шию. Кінь заспокоївся і стояв смирно, прядучи вухами. Підлужний шепнув Іванові, щоб потримав Орлика:

— Іване, допоможи, а я швиденько роздивлюся, хто це бреде.

Той мовчки кивнув головою, і Підлужний став видиратися на нагромадження з каміння, під яким вони знайшли собі прихисток. Не така вже й мала була ця камінна гірка, але Андрій вибрався таки на неї і побачив валку з возів, що рухалася кудись, а за нею важкою ходою чвалали люди. Їх супроводжували більше сотні вершників. Андрій швидко розпізнав татарський чамбул. Високі кожушані шапки на головах, у декого з кінським волоссям, своєрідна манера сидіння на конях. Він ще трішки обдивився все навколо, а тоді став обережно злазити з гірки, ледве стримуючи в собі якесь внутрішнє тремтіння від побаченого. З хвилюванням розповів Івану Яровому про все, а той трохи подумав і промовив:

— Подивися, Андрію, в який бік вони йдуть, та гарно роздивися навколишню місцевість!

Підлужний знову видерся нагору, дивився, як татари, прийшовши сюди нібито для війни з поляками, не забули про своє споконвічне ремесло — грабувати та неволити християнський люд. Нарахував бранців сотні зо три та помітив, що серед них чоловіків було замало, а в основному жінки, дівчата й підлітки. «Невже ми дамо їм забрати наших людей? Там дітей багато... Хто їм допоможе, окрім нас?» — гарячково міркував Андрій. Валка з возів порівнялася з Андрієвою схованкою, і він побачив, що вози оті завалені всіляким господарським крамом, одягом, кінською збруєю, мішками зі збіжжям. Почув легкий посвист знизу і став спускатися з гірки, думаючи, як проситиме Петра виручити бранців. Сотник стояв побіля гірки, а козаки розмістилися хто де, чекаючи слова свого старшого.

— Ну, так що ти там побачив?.. — став допитуватися Петро, і Андрій розповів про все.

— Давайте до мене десятників. Швидше! — наказав він Івану, і Павло з Саньком побігли до козаків, що були неподалік.

За хвильку вже всі зібралися біля Петра і мовчки чекали, що він їм такого скаже.

— Козаки, Хмель не вітає такі дії татар, але й битися з ними не дозволяє. Там по дорозі ведуть до татарського полону наших людей. Що маємо робити? — звернувся до своїх десятників схвильований Петро.

На деякий час запала незрозуміла тиша, і коли десь вище по дорозі почувся жіночий крик, Макар Пилипенко не витримав і промовив:

— А що, Петре, чи дорого наші життя коштують? Треба виручати, не шаблею, так помикитити головою!..

— Так пропонуйте, нехай думають ваші сиві голови, як це зробити, не зіпсувавши каші. Треба хитрістю... — закінчив він і запитливо глянув на козаків, що стояли, чухаючи потилиці.

Недовго тягнулась мовчанка, і знову Макар, піднявши руку, виступив уперед та почав говорити:

— Козаки, сотнику Петре, треба тихцем прослідкувати за ними... Коли стануть на нічліг, то мої хлопці викрадуть їхнього мурзу, а там, дасть Бог, обміняємо мурзу на наших...

Запанувала мовчанка, усі обмірковували задум Макара, а він стояв і нервово смикав за рукоять шаблі. Нарешті подав голос Василь Чепіга, товариш Макара Пилипенка з іншої десятки:

— Та вийде в нас!.. Що ж ми, віддамо наших бусурманам?!

Нарешті всі десятники стали висловлювати свою думку про спасіння люду, і тоді Петро підняв руку і промовив:

— Гаразд, я за все відповім, але, щоб дізнатися, де мурза буде сни дивитися, треба до них якусь приваду заслати.

— Хто піде за власною волею до татар у ярмо? Давайте запитаємо у козаків, — далі вів Петро.

— Пішли до хлопців, у них запитаємо, — зраділо промовив Макар, і всі попрямували до своїх десяток, шукаючи охочого на добровільний полон.

Андрій вирушив за Макаром до своєї десятки, і той став говорити про те, що сотенний не проти порятунку людей. А як дійшов до того, щоб хтось добровільно потрапив у полон заради розглядин у татарському стані, всі притихли і поглядали один на одного.

— Та воно можна б і спробувати татарського батога... А чи вийде вирватися? Може, все життя на каторзі... — розсудливо сказав до всіх Павло, і друзі ствердно закивали головами.

Андрія мучило сумління. Йому було жаль людських душ, що йдуть у неволю, та водночас може статися так, як