Присмак волі - Володимир Кільченський

За короткий проміжок часу з ними було покінчено, а козаки безмовно стояли та дивилися на це побоїще, і тільки Підлужний, порушивши мовчання, голосно сказав:

— Гарно померли, але ж не за свою землю, а на нашій!..

— Гарно, якби за свою... Тоді їм і вклонитися було б не гріх! — підтримав його Макар і крикнув усім, щоб збиралися біля нього.

Швидко спішились і пішли відшукувати забитих своїх хлопців та носити в ярок, який слугуватиме могилою. Татари також збирали своїх, стягуючи до неглибокого рівчака. Деякі з них ходили, витягуючи свої стріли із забитих поляків, розживалися їхньою зброєю, а хто з драгунів ще стогнав від ран — добивали, колючи шаблею у груди. Макар дав наказ також забрати зброю в драгунів, які загинули від козацької руки, та позабирати шаблі полеглих товаришів. Андрій виловив двох козацьких коней і привів до своїх, прив’язаних за вуздечки до дерева. Побачив Івана Ярового, який мовчки витирав від крові ніж.

— Облиш, Іване, сумувати... Ти цим ножем Павлові життя врятував! — звернувся до нього Андрій і, щоби хоч якось підтримати, поплескав по спині рукою.

Могилу викопали неглибоку, і тіла товаришів поклали рядком на дно — один на одного. Макар став читати заупокійну молитву, а Андрій і декілька товаришів обмили обличчя забитих, підспівуючи: «Упокой, Господи, душі померлих рабів твоїх, наглою смертю убієнних...» Після обряду Павло підійшов до Івана і, обнявши, зі сльозами на очах звернувся до нього:

— Іване, брате, дякую тобі... Якби не ти... Борг за мною.

Зі Збаража і фортеці вже майже ніхто не втікав, а якщо з’являлися купки городян чи поодиноких вершників, то татари з улюлюканням доганяли їх і, накидаючи на ходу зашморг, брали живцем. Коли втікачі бачили козаків і татар, то вперто тікали від степовиків, а потрапивши до козаків, благально просили: «Проше пана на вашу милість, заради Матки Боски...» Козаки із задоволенням приймали втікачів і клали їх обличчям до землі в одному місці, а татари, упустивши здобич, кричали у козацький бік: «Шайтан козак, мій ясир!» Хлопці тільки посміхалися на ці викрики та привітно махали руками на знак приязні.

День добігав кінця, і залишки Макарового загону зібралися до свого стану, ведучи поперед себе до сотні полонених вояків та втікачів із міста, в основному євреїв та заможних міщан. У стані вже приготували гарячу тетерю, на яку накинулись зголоднілі козаки, а Макар та його хлопці тим часом передали полонених під опіку обозних та охоронців стану. Стомлені козаки Макара швидко відокремили вояків від простих людей і, нашвидку помившись холодною водою, накинулись на гарячу їжу.

Наступного ранку Петро Гусак зібрав сотню і, перелічивши живих після Збаразької битви, оголосив один день перепочинку, а потім збирання у похід на Львів. Козаки виловили після вчорашньої сутички майже всіх коней і були раді, коли до них прийшли з пішого війська вояки, які зналися на конях або втратили їх на полі бою. Швидко познайомилися, і вже у Макаровій десятці було з половину нових вершників. Хлопці попалися бувалі, били вже ординців, а ляхів знали ще з-під Жовтих Вод. Особливо підійшли четвірці друзів Степан Кулібаба і вправний до всього Микола Заброда, який в останньому бою втратив двох коней, а сам відбувся легкою подряпиною.

Під вечір прийшов Петро зі звісткою про завтрашній похід на Львів через Броди. У цьому місці ще засіли ляхи, і треба було їх звідти викурити.

Уранці дізналися, що головне військо йде на Львів прямим шляхом, а полк Максима Кривоноса прямуватиме через Броди, збираючи докупи татарські загони, які розбрелися для захоплення здобичі та ясиру, за чутками, аж до самого Кременця. Дуже не подобалося козакам, що їхні «помічники» роблять набіги за здобиччю по українських землях, тож палали ненавистю до них. Але була й гарна новина: для припинення свавілля ординців на землях Волині з їхнім військом перебуватиме Богдан Хмельницький.

Полк Кривоноса рухався попереду багатотисячного війська і вивідував усе, що діялося попереду, до десяти верст.

Шлях був не з легких для людей, а для коней особливо. Дорога проходила по якійсь височині, звідки подекуди було видно на десятки верст. Десь далеко синіли переліски, які чергувалися з нескінченними рівнинами, а то на рівнині можна було зустріти й гору, що поросла деревами, або просто гору з каміння, що лежить у повному безладі. Краєвиди були тут надзвичайно гарні, і Андрій Підлужний милувався цією місцевістю, дякував Богові за те, що відкрив таку красу для живих своїх створінь.

Усім хотілося побачити бодай один загін ненаситних ординців та затребувати повернути безвинний люд на волю, бо не було ж такої угоди, щоб брати у полон мирних мешканців. Уже наближався вечір, але не зустріли жодного татарина, і навіть жодної живої душі не було видно в цих місцях. Треба було триматися ближче до свого війська, і Петро Гусак додавав ходи своїй кобилі Паві, а за ним уся сотня неслась до умовного місця побіля річки Горинь.

Жовтневий день швидко віддав останні сонячні промені, і нічого не лишалось, як ставати табором на ніч. Поки ще було видно, знайшли придатне місце і, оглянувши все навколо нього, Петро поставив варту з трьох боків. Табір влаштували під невеликою кам’яною горою, і спритні хлопці швидко знайшли струмки з водою та сухостій для вогнищ.

Уже вшістьох друзі лаштувалися до прохолодної ночі, тягаючи сухе гілляччя для вогнища і збираючи трав’яний сухостій під боки. Коли забезпечили себе всім необхідним для ночівлі, розпалили вогнище і дістали з торбинок нехитрий харч — сушену рибу та затверділі загреби. Коли небо стало чистим від хмаринок, усі побачили вузенький ріжок молодого місяця, що, немов