Присмак волі - Володимир Кільченський

— Не наближатися! Об’їдемо, роздивимось, та й годі!.. — гукнув Петро.

— Побачити б хоч одного того німчуру, я б із ним зійшовся... — з гумором промовив Санько Голота, а Павло шпигнув його:

— Та поки скакатимеш на нього, він і голову відстрелить!..

Усі стали кепкувати із Санька.

Уранці пішли на приступ міста, і коли піші козаки почали брати його в облогу, верхові роз’їзди чатували передмістя. Німці добре трималися. День був уже на спаді, а містом ніяк не вдавалося заволодіти. Ще сонечко світило яскраво, як військо Кривоноса почало відходити від міста і готуватися до завтрашнього приступу. Уночі треба було перекрити дороги з міста — на випадок відступу польсько-німецького війська, і, повечерявши, сотня виїхала чатувати виїзні шляхи. Домовилися про взаємодію з іншими роз’їздами. Попереду їхала сотня Гурія, знайомого Петру ще по Січі, і це додавало впевненості козакам: сподівалися, що ніч пройде безпечно для них.

Осіння ніч кінця вересня була темною та прохолодною, а розпалювати вогнища заборонили, тому і снувала сотня неподалік від міста, зігріваючись на спинах коней. Десь опівночі невгамовний Санько захотів спішитись ради своєї потреби, і хлопці чекали його, поглядаючи у той бік, де розчинялися у пітьмі останні вершники з їхньої сотні. Та от із кущів почулася якась метушня, донісся ледве чутний вигук Санька:

— Хлопці, рятуйте...

Зараз же Павло свиснув своїм, і козаки, зістрибнувши з коней, стали продиратися в кущі. Побачили у темряві декілька людських силуетів, які нахилилися, пораючись побіля захопленого Санька. Пролунали постріли, і Андрій відчув, як обпекло його шию. Зопалу не відчував болю і, вихопивши шаблю, рубонув по темній постаті. Його друзі вже також устигли розправитися з нічними лиходіями, а ті, котрі в’язали Санька, побачивши, що їхні справи кепські, піднялися з землі та здалися.

Санько лежав мовчки, і Андрій відразу кинувся до нього. Коли витяг з його рота віхоть, той іще мовчав. Та от покропили на нього водою, і Санько застогнав, подаючи ознаки життя. Побіля них уже було з десяток козаків, і вони, взявши Санька на руки, прив’язали його до сідла. Усю четвірку друзів Петро відрядив до свого стану, давши їм іще для супроводу десятку козаків. Дісталися успішно і, залишивши Санька у наметі козацького знахаря, пішли до себе.

Уранці табір Кривоноса загув, немов бджолиний вулик, знову всі готувалися до приступу міста. Тільки хлопці розплющили очі, як побачили Санька з перев’язаною головою, який, сяючи від усмішки, стояв перед ними.

— Здорові були, рятівники мої! Я вас зараз підгодую! — примовляв Санько, нарізаючи всім по доброму шматку німецького сала.

— Тобі вчора німці сала дали чи по голові? — весело запитав Андрій, беручи кусень загреби з салом на ньому з рук Санька.

— Та ні, хлопці, це Петро Гусак мені видав сало як потерпілому від німецьких найманців! Сало це в них забрали! — голосно промовив Санько.

— Чого ти кричиш зранку? Ми ж не глухі... — сердито сказав Іван.

— Та, може, я став глухуватим... Мене ж добряче огріли по голові, — зізнався Санько і, глянувши на Підлужного, додав: — Та і в Андрія он шия перемотана...

Андрій нічого не відповів, а тільки махнув рукою — мовляв, подряпина.

— Так ти ж сам мріяв зійтися з ними!.. От і зійшовся... — сказав насмішкувато Павло, і всі пригадали вчорашні погрози Санька у бік німецьких стрільців.

— Годі вже глузувати з мене! Якби не я, то не їли б ви цього німецького сала. А я його головою заробив! — примирливо промовив Санько, і друзі відчепилися, наминаючи його гостинець.

Військо стало виходити з табору, і сотня Петра знову йшла пильнувати бокові підступи. Добре, що обозні вже подбали про їхніх коней, і друзі, залишивши Санька в таборі, приєднались до козаків, що виходили зі стану в поле. Макар їхав попереду, а потім, як хлопці зрівнялись із ним, запитав:

— Як там наш Санько? Не рветься у бій з німцями?

Підлужний посміхнувся та відповів:

— Та ні, пане десятнику, згодився пересидіти. Та ще й глухуватим став... Хай відпочине!

Піші війська знову пішли приступом на Старокостянтинів, і десь по обіді було чути постріли та галас бою вже в місті.

— Таки взяли місто наші молодці! — посміхнувся до своїх козаків Пилипенко.

— А ми коли зайдемо туди? — звернувся до нього Павло.

— Тобі теж хочеться подивитися на німецьких найманців? Один уже хотів... — відповів Макар і поїхав до сотника Петра — порадитися, що їм чинити далі.

Швидко повернувся та оголосив усім, що сотня вступає в місто у похідному стані — по чотири вершники. Перед входом до Старокостянтинова всі трішки причепурилися. Мешканці вже повиходили на вулиці і радісно вітали переможців. Підлужний з двома друзями їхав у кінній шерензі і роздивлявся невеличке, але таке привітне містечко з кам’яними будівлями, церквою та костелом. Чомусь пригадався Андрієві Шаргород, і він мимоволі став думати про Поліну та її доньку Соломійку...

Зупинилися на площі, де священик відправляв службу за перемогу над ворогами. Після цієї церемонії сотня вже іншою вулицею виходила