Присмак волі - Володимир Кільченський

Подав тихий голос Санько, і всі здивовано поглянули на нього:

— Я піду... Мене колись визволили козаки, тож маю борг перед людьми і перед Спасителем нашим...

Тут Макар рішуче промовив:

— Та ти, Санько, десять років пробув у ярмі! А якщо дійсно не вийде обмінятися? Подумай!..

Хлопці й собі здивовано загуділи, дивлячись на Санька, а той додав:

— Та я й мову їхню знаю... Усе так рознюхаю, що окрім мене ніхто так не зуміє...

Андрій обійняв Санька і тихо сказав:

— Пробач, побратиме, я не зміг...

А Санько вже весело дивився на Підлужного, на друзів та випалив:

— От полюбляю подурачити татарву!.. Нехай знають нехристі козака Санька. Заллємо їм гарячого сала за шкіру!..

Козаки трохи заспокоїлися, бо перед цим ще карталися, не знали, як розпорядитися своєю долею. Андрій, засміявшись, голосно сказав:

— Ми його там не залишимо! Під землею пройдемо, а заберемо Санька!..

Макар звелів усім готуватися до походу вслід невольницькому каравану і разом з четвіркою друзів пішов умовляти Петра Гусака, щоб дозволив заслати Санька Голоту в татарський полон.

Сотник, побачивши четвірку друзів, усе зрозумів і, не гаючи часу, вислухав їх. Санько став розповідати про свій задум: перегнати збоку невільницьку валку і, залишивши свого коня друзям, з’явитися, начебто ненароком, на очі татарам. Санько розумівся на шкурах тварин і, якщо його стануть допитувати, скаже, що ходить по всіх усюдах, чинбарює.

Швидко Санька переодягли в різне дрантя, а в мішок накидали всякого начиння — як для чинбаря. Перехрестилися, щоб задум успішно втілився, і обережно вибралися зі своєї засідки — у тому місці, де по шляху нещодавно пройшла валка з полоненими та ординцями.

Попереду за версту побачили довгу чорну вервечку з ординців та полонених. Відійшли трохи вбік від натоптаного шляху і, побачивши зручну місцину, звернули туди. Часу було обмаль, і козаки по місцевості, де безладно валялося каміння та зяяли скелясті вирви, стали обминати юрбу людей в оточенні ординців, які рухалися по шляху.

Нарешті людський гомін став вщухати і вже не було чути скрипіння возів. Санько підняв руку і неголосно мовив:

— Годі, хлопці, ми вже попереду... Ви тут чекайте Андрія, а я побіля шляху віддам йому коня.

Підлужний кивнув на знак згоди, і вони стали пробиратися серед незручної місцевості. Та ось Санько, махнувши рукою, зупинив Андрія, і той швидко підступив до товариша, взяв за повід його коня.

— Бувай здоровий, брате... Нехай тобі Бог поможе! — напучував Андрій товариша, а Санько кивнув головою і весело сказав:

— Пам’ятай, я там, де подасть голос стрепет...

Санько зник у кущах, а Андрій, стривожений за долю товариша, поїхав до своїх, тримаючи за повід Воронька.

Голота вибрався на шлях і став помаленьку йти назустріч людському гомону та лайливим вигукам ординців. Його відразу запримітили вершники, що рухалися, нічим не обтяжені, у передньому дозорі. Санько їх також побачив і став робити вигляд, що хоче втекти зі шляху в бік заростей чагарнику, та став дертися по косогір’ю нагору. Не встиг добратися й до середини, як тугий зашморг перехватив його шию і Санько покотився вниз, б’ючись головою об землю. Унизу його вже чекали ординці, задоволено цмокаючи губами, та кивали головами — мовляв, нікуди ти від нас не втечеш.

Санько все ще лежав на землі, потроху приходячи до тями від несподівано стрімкого спуску. Удар чоботом під бік примусив остаточно отямитися, і Санько став підводитися, дикувато поглядаючи на татар.

— Чому на мене накинулися? Я — вільний чинбар, — ледве видавив зі своїх вуст, на що татари тільки розсміялися.

Швидко зняли з його тіла зашморг і, перев’язавши руки сиром’ятиною, погнали назустріч своїм. Санько майже біг, спотикаючись об каміння, і ось він, віддихуючись від бігу, вже стояв перед мурзою. Підійшов товмач, і мурза став ставити запитання, які Санько Голота і так добре розумів. Проте, послухавши уважно, обдумував, як відповідати, зумисне видаючи себе за тугодума.

— Ти звідки тут узявся і куди йдеш? — запитав мурза, постукуючи канчуком по червоній халяві чобота.

Санько відповідав неспішно, але в лад, і тоді мурза піднявся зі своєї похідної, гарно оздобленої білої овечої шкури і так сіконув канчуком по нагнутій спині Санька, що той аж випрямився, задравши голову, а коли вдарив іще раз, у хлопця аж дух перехопило і він тільки застогнав від шаленого болю.

— А це тобі наука... Як б’ють, то не підіймай голову, собако! — рявкнув мурза і показав своїм, щоб його повели нанизати на палі як полоненого. Не встиг він упасти в ноги мурзі, щоб відпустили, як уже добрячі стусани не дали йому й рота розкрити. Прив’язали поряд з якимось уже немолодим монахом. Той поглянув на нього і головою перехрестив Санька.

— На все воля Божа, чоловіче, — тихо і покірливо промовив монах.

Під ляскотіння батогів і крики ординців бранці