Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

— Міхал, розпалку взяв?

Хлопець показав купку смолистих скіпок. У руках він м’яв забарвлене жовтим тісто для риби. Біла ноги стояла повна банка жирних рухливих черв’яків. Міхал усміхався. Серед хлопців він почував себе бадьоріше, його сумніви зникали. Ось він моргнув оком до Клема, показуючи на веслярів. Ті міцно вперлися ногами в дно човна, аж жили понабрякали їм на лобі, так хлопці змагалися, веслуючи. Але човен ішов рівно, залишаючи позаду на воді піняву борозну.

До місця, яке Метек вибрав, щоб ловити вугрів, вони не доїхали. До заходу сонця лишалося ще чимало часу, треба було добути живця. Може, який окунь спокуситься на принаду.

Заїхали від очерету, ще низького, молоденького — подекуди очеретини ледь витикалися з води. З одинокої сосни на березі знявся великий птах, понад берегом полетів до лісу. Міхал провів його поглядом.

— Орлик. Десь тут у нього, мабуть, гніздо...

Хлопці тихо закинули вудочки. Метек і Міхал на маленькі гачки ловили живців. Одразу ж почали витягати сріблястих верховодок, які пахли свіжою прохолодою озера.

Поблизу них закипіла вода — то окуні косяком рушили до берега, женучись за дрібнотою. Малі рибки цілими зграйками вискакували з води, панічно рятуючись од гибелі. Хлюп-хлюп-хлюп... Хвилинка тиші — і знову напад. Аж пінилося навколо. А потім усе стихло, не лишилося й сліду по тих багатьох трагедіях, які тут відбулися.

— Гляньте,— шепнув схвильовано Едек і показав на той берег затоки.

Там було мілко, дно в ясні погожі дні золотилося чистим жовтим піском. Тепер там усе переливалося, бризки води злітали вгору, мінячись у сонячному світлі, темні риби плили то повільно, якось ліниво, а то швидко, мов блискавка, напирали одна на одну, били хвостами, зникали трохи глибше або вискакували над водою.

— Коропи. Нерестяться. Але ж і здорові, і скільки їх там! — Метек аж підвівся, щоб нічого не пропустити з рідкісного видовиська.

Вода в затоці була тепла, саме для риб’ячого весілля. Товсті риби сунули хмарами, а то знову розпливалися по одній на всі боки, булькали у воді, хлюпотіли, бризкали кругом цілими фонтанами, немов обтрушувалися, знову натискали одна на одну, тулилися тісно, пристрасно, підходили аж до берега, рвучко повертали на глибину, щоб потім виринути всією спиною до самої поверхні, так що інколи роззявлений рот якоїсь рибини аж висовувався з води.

Потім бризки стали рідші, хвилі помалу вщухали, поверхня води вирівнювалась, тільки здалеку ще виринала часом темна спина, і ось усе стихло, заспокоїлося.

— До ранку,— всміхнувся Клем.

— Тягни! — гримнув на нього Едек.

Той глянув — поплавця не було, тільки кінчик вудлища здригався, смикався вперед. Клем рвонув, підсік, затріщала котушка.

— О-о-о!! — аж застогнав, приємно здивований. Йому не щастило з рибою, не було в нього ні відчуття, дні терпіння рибалки.

— Намотуй, намотуй,— сопів Метек, знімаючи з гачка маленьку пліточку.

— Краще ти, я не зможу.— Клем з полегкістю віддав вудочку товаришеві.

— Міхал, тримай підсаку! На що ловив?

— Черв’як.

— Мабуть, окунь, великий, бо впирається, мов чорт.

Довго змагався з рибою. Ніяк не міг підтягнути до поверхні. Тільки-но підвів трохи до човна, а вона як рвоне, аж котушка затріщала, і знову на дно, щосили намагаючись вирватися.

— Може, це вугор? — важко дихаючи, міркував Метек.

Нарешті риба почала здаватися. Десь у глибині блиснуло її тіло. Метек рівномірно намотував жилку. Риба спробувала втекти під човен, ближче до очерету. Там, заплутавшись у корінні та бур’янах, вона могла б зірватися, треба було не допустити цього.

— Міхал!

Лісник блискавично занурив підсаку, смикнув, і в підсаці затріпотів здоровенний в’язь. Поблискував білувато-жовтими боками і темно-зеленою спиною, мінилися його червоні плавці, рот розпачливо роззявлявся. Затріпотів дужче, напружився, стрибнув, важко б’ючись у підсаці.

На дні човна Метек оглушив його, стукнувши веслом біля голови.

— В’язь рідко бере так різко. Це страшенно обережна риба. Мені й на думку не спало, що це саме він піймався на вудочку. Пощастило тобі, Клемек! Ну, живців уже досить, та зрештою тут більше нічого й не візьме, стільки бовталися.

— Заждіть трошки. Посидьмо, варто подивитися,— попросив Кульчик.— Яка сила-силенна птахів. Звідки їх стільки? А який жахливий вереск...

— Перед заходом сонця завжди так.

Від берегів на воду слалися довгі тіні. Сріблястий колір хвилі переходив зі сходу на темно-голубий, який змінювався цілою гамою пастельних тонів у західній частині озера. Широка рухлива тінь упала на цю палітру — вигнувши шию, над озером швидко летіла чапля. Тихо сіла на мілині біля очерету, завмерла, зосередившись, мовби розглядала своє відображення. З диким криком зірвався табунець качок, залопотівши крилами, низько перелетів на друге місце.

— Норці. Я дуже люблю їх. Більше, ніж крижнів і чирків,— зрадів Метек. А потім витягнув руку, показуючи дивну картину.

Два норці, поблискуючи в сяйві заходу мінливо-червонястими барвами голів, погойдувались один проти одного на воді, час від часу пірнали і, виринувши, робили справжню стойку. Опираючись ногами об воду, вони махали короткими крилами, утримуючи рівновагу. Потім знову сідали, дивилися один на одного, пірнали.

На воду, залиту червоним світлом заходу, виплили лебеді, які перед тим ховалися десь в очеретах. Їх було дев’ятеро. Плили повільно і велично, тільки часом якось ніби знехотя занурювали голови у воду. На ясному тлі виразно видно було їхні чорні дзьоби.

На луці клекотів бусол, смішним горловим криком йому відповідав деркач. Самотній крижень, пронизливо закричавши, злетів з води: щось його злякало. Інші птахи чуйно повернули голови в той бік, але незабаром знову захопилися своїм.

Норців появилося безлік. Тільки хвости мелькали, коли птахи раптом пірнали під воду. В густих заростях очеретів і осоки загелготіла гуска, розгнівила, видно, водяного бугая, який похмуро зашипів і задуднів, заглушуючи гудіння дупеля. Деркач розрепетувався ще дужче.

Сонце повисло над кущами верболозу, стало більше, залило рум’янцем, закривавило озеро, викликало новий вибух пташиного рейваху; потім воно легко зсунулося за кущі, велетенське, дивилося якусь хвилину половиною кола, далі вже тільки краєчком, а тоді раптом провалилося, лишивши на воді густий рубін захопленого ним неба.

— Їдьмо, до смерку треба стати на місце. — Тверезий Метек перервав захоплення.

Клем глибоко зітхнув, докірливо глянув на товариша.

Місце було гарне, його обрали і ретельно підготували ще напередодні. Вимірявши глибину, Метек забив у дно дві тички з розвилинами на кінцях. У ті розвилини він примостив довгу жердину.